Світова дипломатія затамувала подих. Жорсткий ультиматум європейських лідерів щодо перемир’я був зневажений контрпропозицією Володимира Путіна провести переговори. Дональд Трамп миттєво підірвав єдність Заходу, ставши на бік кремлівського сценарію. А Володимир Зеленський відповів ризикованим особистим викликом, перехопивши ініціативу. Тепер усі погляди прикуті до Стамбула: чи стане потенційна зустріч 15 травня початком реального мирного процесу, чи лише майстерно розставленою пасткою на Босфорі, де ставки вищі, ніж будь-коли?
Коли 10 травня до Києва прибули Емманюель Макрон, Кір Стармер, Дональд Туск і Фрідріх Мерц, вони публічно запропонували Москві безумовне 30‑денне припинення вогню та пригрозили новими санкціями у разі відмови. «Не може бути жодних переговорів, доки говорить зброя» — жорстко сформулював Макрон у X. За кілька годин президент РФ Володимир Путін відповів зустрічною пропозицією: особисті перемови з Володимиром Зеленським у Стамбулі 15 травня — але без попередньої тиші. У такий спосіб Кремль перекинув м’яч на чужу половину поля й одночасно продемонстрував презирство до західного ультиматуму.
Утім справжню інтригу додав Дональд Трамп. 11 травня в Truth Social він назвав потенційну зустріч «великим днем» і закликав Київ «негайно погодитися» на діалог, інакше — натякнув – відповідальними за затягування війни визнають українців. Таким чином колишній (і нинішній) президент США не лише підірвав європейський фронт, а й фактично легітимізував порядок денний, нав’язаний Кремлем: спершу переговори — потім, можливо, перемир’я.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
- Чого Трамп хоче на Блізькому Сході?
- Угода США та України про надра: чи стане інвестфонд новою зброєю у війні та відновленні?
- Як українські олігархи шукають нові шляхи після «мінеральної угоди» зі США
Відмова була б інформаційним самоголом. Тож Володимир Зеленський оголосив, що «особисто чекатиме Путіна в четвер» — також у Стамбулі. «Ми готові до прямих переговорів», — підтвердив він після розмови з Ердоганом. Президент, по суті, перехопив ініціативу й поставив Кремль перед вибором: або приїздити самому, або втратити дипломатичне «алибі» на очах Вашингтона. Проте він одночасно опинився один на один із русофільською аргументацією Трампа — без захисного «європейського щита» попереднього дня.
Анкара виглядає єдиним майданчиком, якому довіряють обидві сторони. Туреччина продавала Україні Bayraktar’и, але не приєдналася до санкцій проти РФ; водночас Ердоган публічно «патентує» роль миротворця. Слабка ланка — відсутність зобов’язань Анкари гарантувати підсумкові домовленості. З точки зору Києва, нам потрібен не майданчик, а архітектор безпеки — Сполучені Штати чи НАТО; у цьому сенсі Туреччина може лише фасилітувати процес, але не заякорити результат.
Москва прагне рестарту «стамбульського процесу» березня 2022‑го, коли текст проектної угоди містив демілітаризацію, скорочення ЗСУ та юридичне «невступання в НАТО». Для Путіна це шанс зафіксувати воєнні здобутки й заморозити фронт за кремлівським сценарієм. Як відверто визнав речник Дмітрій Пєсков, переговори мусять стартувати «без жодних попередніх умов». Іншими словами, РФ не відмовлятиметься від територіальних претензій, але вимагатиме від Києва політичних гарантій власної безпеки.
Насправді діапазон компромісу чітко окреслений. По‑перше, суверенітет і територіальна цілісність не є предметом торгу: це прописано в Конституції. По‑друге, будь‑які обмеження на членство в НАТО чи ЄС суперечитимуть курсові, затвердженому більшістю громадян. По‑третє, Київ потребує залізобетонних гарантій безпеки (аналог 5‑ї статті) з боку ядерних держав — інакше «Будапешт‑2» не уникнути. І нарешті, кожен загиблий цивільний звужує простір для поступок – суспільство цього не прийме.
Команда президента США розігрує партію «швидкого миру» для внутрішнього електорату. «Hundreds of thousands of lives will be saved», — пише він, маючи на увазі передвиборчий дивіденд образу «миротворця». Федералізація України, «заморожений» фронт по лінії сьогоднішніх позицій і мораторій на вступ до НАТО — риторично це може бути упаковано як «вигідна угода», що не коштує американцям жодного патрона. Проте такий сценарій створить новий Придністровський анклав і заморозить Європу в зоні постійної турбулентності.
Для Парижа, Берліна чи Лондона — це прямий виклик їхнім зобов’язанням. «Якщо Москва відмовиться, санкції будуть посилені», — попередив Макрон перед від’їздом з Києва. Та реалізувати обіцянку нині складніше: Трампова поправка де‑факто відокремлює США від європейського тиску й підриває спільний фронт. Внутрішня динаміка ЄС — від енергетики до оборонних бюджетів — теж залежить від того, чи визнає Вашингтон санкційну стратегію ефективною.
Ердоган спробує конвертувати посередницьку роль у зовнішньополітичний капітал. Чим довше Туреччина тримає на собі центр уваги, тим більше у неї аргументів у переговорах з Вашингтоном щодо F‑16, а з Брюсселем — щодо модернізації митного союзу. Але ключова вада турецького посередництва — обмежений арсенал тиску на Путіна. Саме тому Анкара зацікавлена у втягуванні у процес Сполучених Штатів, коли настане етап гарантій.
На момент написання статті Кремль так і не підтвердив фізичної присутності Путіна у Стамбулі. Скептики нагадують: навіть у 2022‑му Москва воліла делегувати переговори «технічним» фігурам, аби вберегти політичний простір для відступу. Якщо 15 травня до Босфору приїде лишень Ушаков — це буде інформаційною перемогою Києва, але не проривом. Якщо приїде Путін — ризик шантажу й публічних ультиматумів зросте в рази.
Можливі сценарії
- «Протокол про наміри». Сторони фіксують базові кроки: 7‑денна «тиша» під моніторингом ООН, обмін полоненими, відновлення зернового коридору. Це мінімум, на який може погодитися Київ, не зрадивши принципам.
- «Стамбульський реванш». РФ знову проштовхує демілітаризацію й обіцянку невступу до НАТО; Україна відмовляється — переговори зриваються, санкції посилюються, а Трамп шукає винних.
- «Замороження‑2». Під тиском США Київ і Москва погоджуються на лінію фронту як тимчасову межу. Без гарантій це шлях до нової ескалації через кілька років.
Що далі?
Понад два роки війни навчило Київ: жоден дипломатичний формат не працює без сили. Відтак головним важелем залишається західне озброєння. Якщо 15 травня процес не зрушить — Україна спиратиметься на новий пакет допомоги і спробує відбити ініціативу на полі бою. Якщо ж прорив станеться — тиск на виконання домовленостей ляже на Вашингтон і Брюссель. Без їхнього лідерства «мир у Стамбулі» ризикує стати черговим паперовим примарою.
«Україна буде готова продовжувати боротьбу — навіть без підтримки США, якщо буде потрібно. І робитиме це дошкульно», — зауважив британський економіст Тімоті Еш, коментуючи стамбульський пасьянс. Його слова резонують із настроєм суспільства, яке вважає будь‑яку «погану угоду» гіршою за війну.
Історія знає мирні конференції, що закінчували війни, і токсичні протоколи, які лише продовжували їх у іншій формі. Стамбул‑2025 може стати першим або другим. Успіх залежить від кількох змінних: готовності США виступити гарантом, спроможності Європи зберегти єдність і рівня воєнної стійкості України. Та головне — від відповіді на питання, чи визнає світ, що мир, збудований на російських умовах, не мир, а перепочинок Путіна перед новим ударом.
Олексий Мацука, matsuka.online
