23 квітня в Лондоні відбувся ключовий раунд переговорів щодо умов припинення війни. За столом – представники США, України, Росії та європейських союзників – обговорювали запропонований Вашингтоном «мирний план». Ця ініціатива адміністрації Дональда Трампа покликана швидко завершити війну, але викликала гостру реакцію Києва та занепокоєння у Європі. У центрі дискусії – доля Криму і окупованих територій, санкції проти РФ, безпекові гарантії Україні та роль НАТО у післявоєнному врегулюванні. Чи здатен план США принести справедливий мир, чи навпаки загрожує єдності Заходу? Нижче аналізуємо позиції сторін та політичні наслідки лондонських переговорів для трансатлантичної єдності й прийдешнього саміту НАТО.
Мирний план від Вашингтону: компроміс чи поступки Кремлю?
Адміністрація Трампа вступила на посаду в січні 2025 року з обіцянкою швидко покласти край війні. За даними ЗМІ, Білий дім поставив за мету домогтися угоди з Москвою впродовж перших 100 днів президентства– тобто до кінця квітня. Представлений США «мирний план» вмістився на одній сторінці й окреслює лише загальні принципи врегулювання. Його зміст фактично задовольняє ключові вимоги Кремля, пропонуючи Україні значні поступки. Згідно з витоками, підтвердженими в Axios, WSJ та CNN, план передбачає наступне:
- Територіальні поступки. США погоджуються визнати російський контроль над Кримом та окупованими частинами Донецької, Луганської, Запорізької й Херсонської областей. Інакше кажучи, Вашингтон фактично легалізує захоплення цих українських територій Росією. Водночас (принаймні на папері) від України та ЄС не вимагають офіційно визнавати ці зміни: Київ може зберегти свою юридичну позицію щодо кордонів 2014 року. Лінія фронту стає новою фактичною лінією розмежування, хоча Росія мусила б вийти з кількох нещодавно захоплених районів (зокрема, на Харківщині), а Україна – з символічно зайнятих ділянок Бєлгородської та Курської областей РФ. Окремо обумовлена доля Запорізької АЕС: станцію формально повертають під контроль України, але керувати нею надалі має американський контингент, а вироблену електроенергію постачатимуть і на підконтрольні Києву території, і в окупований Крим.
- НАТО та статус України. Про вступ України до НАТО не може бути й мови – натомість Київ отримує обіцянку невизначених «надійних гарантій безпеки» від групи європейських держав (без участі США). Відсутність деталей ставить під сумнів «надійність» цих гарантій, особливо зважаючи, що раніше Україна вже мала Будапештський меморандум. У плані допускається європейська інтеграція України: членство в ЄС не заперечується. Вочевидь, таким чином США намагаються замінити НАТО іншими форматами безпеки. Проте ні строків, ні механізмів реалізації гарантій не визначено, що викликає скепсис у Києві.
- Санкції і «нормалізація» з Росією. План передбачає повне скасування санкцій США проти РФ та відновлення бізнес-проектів Вашингтона з Москвою. Чи пропонується Європі зняти свої обмеження, не уточнюється. Таким чином агресор фактично отримує економічну «винагороду» за згоду на перемир’я. Ба більше, окремим пунктом зазначено, що Україна має підписати з США угоду про розподіл прибутків від видобутку корисних копалин – імовірно, ідеться про доступ американських компаній до українських ресурсів. Цей пункт викликає чимало запитань, адже виглядає як спроба Вашингтона отримати зиск в обмін на поступки Москві.
Не дивно, що такий однобокий план викликав тривогу в Україні та Європі. Він очевидно розбалансований на користь Росії, констатують аналітики. Фактично, пропозиції США виконують майже всі вимоги Путіна, не висуваючи зустрічних умов Кремлю. Зокрема, Київ мав би відмовитися від значної частини суверенної території і права вступу в НАТО, натомість нічого подібного масштабу не вимагається від Москви. Як повідомило CNN з посиланням на європейського посадовця, ці пропозиції «винагороджують агресію РФ формальним визнанням незаконної анексії Криму та зняттям санкцій, причому без жодних умов для Росії».
Вашингтон тисне на Київ прийняти такі умови, сподіваючись швидко оголосити про «мир». Президент Трамп публічно дав зрозуміти, що, на його думку, домовитися з Путіним легше, ніж з Зеленським – мовляв, поступливість має йти від України. 23 квітня, у розпал лондонських переговорів, Трамп розкритикував Володимира Зеленського за «непоступливість» щодо Криму. Він заявив, що «провокаційні висловлювання» Зеленського про повернення півострова нібито лише затягують війну. Така позиція Вашингтона фактично перекладає відповідальність за тривалість війни на жертву агресії, а не на агресора, що є безпрецедентним кроком для США.
Водночас критики зауважують: навіть настільки щедрий до Кремля план може виявитися недостатнім для Путіна. Російський лідер досі демонстрував максималістські цілі – повний контроль над українськими територіями, відмова Києва від зближення із Заходом. Напередодні лондонської зустрічі Путін показово заявив про готовність до прямих переговорів із Україною вперше за багато років. На перший погляд це сигнал гнучкості. Однак одночасно Москва не припиняє силового тиску: вже за кілька годин після завершення лондонських перемовин Росія здійснила наймасованіший ракетний обстріл Києва за останні місяці, очевидно намагаючись схилити Україну до поступок страхом ескалації. Таким чином Кремль дає зрозуміти, що мир на його умовах має бути досягнуто, інакше війна продовжиться.
Позиція України: «ні» капітуляції, «ні» замороженому конфлікту
Для Києва запропонований сценарій миру виглядає як замаскована капітуляція. Українська влада однозначно відкидає ідею поступатися своїми територіями або суверенними правами. Ще до лондонських переговорів посадовці у неофіційних коментарях західним ЗМІ вказували на неприйнятність багатьох пунктів плану Трампа. А під час самих переговорів Україна озвучила свою позицію максимально відкрито.
23 квітня, коли делегація на чолі з головою ОП Андрієм Єрмаком прибула до Лондона, український уряд оприлюднив важливу заяву англійською мовою. «Україна готова до переговорів, але не до капітуляції», – наголосила перша віцепрем’єрка Юлія Свириденко. Вона підкреслила: «Наш народ не прийме заморожений конфлікт, замаскований під мир». Ці слова фактично перелічили головні тези трампівського плану і відкинули їх. Київ дав Вашингтону прямий і недвозначний сигнал: жодні «мирні» домовленості не можуть передбачати втрату українських земель чи перетворення війни на заморожений конфлікт.
Українське керівництво наполягає, що реальний мир має бути справедливим і тривалим. А отже:
- Ніякої легалізації агресії. Від України не варто очікувати згоди на відчуження Криму чи Донбасу. Президент Зеленський неодноразово заявляв, що Київ «ніколи не визнає» російську окупацію півострова. Це не просто позиція влади – українське суспільство після восьми років війни на Донбасі та повномасштабного вторгнення категорично проти поступок територією. На думку Зеленського, будь-яке припинення вогню повинно бути повним, а не фіксувати лінію фронту на користь агресора. Інакше це лише перенесена у майбутнє війна.
- Безпека понад усе. Київ скептично ставиться до розмитих «гарантій» без участі США. Український уряд вимагає конкретних гарантій безпеки – аж до оборонного союзу чи прискореного вступу в НАТО, якщо Москва зірве домовленості. Поступка у вигляді відмови від курсу на НАТО суперечить не тільки закріпленій у Конституції меті України, але й гіркому уроку війни: саме позаблоковий статус України у 2022 році не стримав Кремль від вторгнення. Як заявила Свириденко, «наш народ не погодиться на мир, який не дає реальних гарантій безпеки», адже «заморожений конфлікт» без вступу до НАТО лише розв’яже руки агресору знову.
- Збереження санкційного тиску. Україна закликає Захід тиснути на Москву, а не на Київ. В Офісі президента відкрито просять Вашингтон посилювати санкції проти РФ, поки та не припинить агресію, замість пропонувати їх зняття. Будь-яке ослаблення санкцій без виведення російських військ з України розцінюється як небезпечний прецедент винагороди агресора. На думку Києва, саме Росія має робити кроки назустріч миру – припинити обстріли, відвести війська – і лише тоді можна говорити про якусь санкційну паузу. Звідси і публічні заяви українських посадовців: «Спонукайте Москву, а не тисніть на Україну», як відреагували в МЗС після чергової ракетної атаки РФ.
Показово, що Зеленський, попри тиск, продовжує дотримуватися жорсткої лінії. 24 квітня, коментуючи результати лондонської зустрічі, він зауважив, що Москва сподівалася на скандал і розкол між союзниками, але Україна залишилась непохитною. Київ готовий до компромісів, які не підривають суверенітет, але не піде на ультиматуми. Фраза Зеленського «терпець може урватись саме в українців» прозвучала як попередження: тиск на жертву агресії контрпродуктивний.
Отже, українська позиція на переговорах в Лондоні була чіткою: жодних «мирних» сценаріїв, що фактично консервують російські завоювання. Україна вимагає повного припинення вогню, виведення російських військ хоча б до лінії станом на 23 лютого 2022 року та реальних гарантій, які унеможливлять новий напад. Менше того Київ не готовий прийняти, навіть під колосальним тиском найпотужнішого союзника. Свириденко недарма заявила про готовність перемовин без капітуляції – це сигнал і Вашингтону, і Москві, що Україна буде домовлятися лише про той мир, який народ сприйме як справедливий.
Позиція Росії: «нові реалії» як умова миру
Російська Федерація підійшла до лондонських переговорів, відчуваючи підтримку з боку нового підходу Вашингтона. Кремль розраховує зафіксувати свої військові «здобутки» дипломатично. Вимоги Москви відомі: Київ повинен визнати «нові реалії» – тобто російський суверенітет над Кримом і приєднаними областями Донбасу та півдня України, відмовитися від вступу в НАТО, а Захід – зняти санкції. По суті, план Трампа вже задовольняє більшість цих пунктів.
Не дивно, що публічно Кремль демонструє зацікавленість у переговорах. Володимир Путін напередодні висловив готовність до прямих двосторонніх переговорів із Зеленським – уперше з 2019 року. Це подали як поступку Росії під «тиском США». Проте така готовність має свою ціну. Ще в березні російські посадовці заявляли, що будь-які мирні угоди можливі лише якщо Україна де-факто визнає територіальні вимоги РФ. Неформально Москва дала зрозуміти, що план США її цілком влаштовує: збереження Криму і Донбасу, нейтральна Україна, жодних додаткових зобов’язань з її боку.
Однак чи погодиться Кремль навіть на обмежені поступки? Адже план вимагає від Росії мінімального – хіба що вивести війська з кількох районів Харківщини та розблокувати судноплавство по Дніпру. Для Путіна це не критично, але прецедент відступу. Крім того, документ не згадує юридично про статус інших окупованих територій, крім Криму. Чи означає це, що Москва має відкласти їх анексію? Ці невизначеності можуть спонукати Кремль торгуватися далі. Не виключено, що Росія спробує витиснути ще більше: наприклад, вимагатиме від США тиску на Київ щодо «демілітаризації» української армії або обмеження поставок західної зброї.
Поведінка РФ під час самого переговорного процесу показує, що Москва діє батогом і пряником. З одного боку, її делегація у Лондоні формально взяла участь і, за повідомленнями, «не відкинула одразу» американські пропозиції. З іншого – через декілька годин після зустрічі російські сили завдали потужного удару по Києву, вбивши мирних жителів. Це був найбільший обстріл столиці за багато місяців, що сприймається як елемент шантажу: примус до миру з позиції сили. За словами президента Зеленського, «Росія розраховувала на скандал» під час лондонських переговорів або навіть зрив домовленостей, але не отримала бажаного. Тим не менше, російська сторона, схоже, робить ставку на розкол між союзниками: якщо США натиснуть на Україну, а Європа стомиться від війни, Кремль сподівається диктувати свої умови.
Отже, Росія на переговорах просуває тезу: мир можливий лише на основі виконання українською стороною російського ультиматуму. Кроки назустріч – суто символічні – Москва готова представити як «поступки». Наприклад, формальну згоду на припинення вогню чи обмін полоненими Кремль виставляє як прояв доброї волі, очікуючи взамін територіальних і геополітичних гарантій. Така асиметрія у підходах ускладнює будь-який прогрес. Росія фактично не демонструє готовності відмовитися від захопленого силою, а лише торгується про умови закріплення статус-кво. В цих умовах позиція інших учасників переговорів – США та особливо європейців – стає вирішальною для балансу.
Європейські союзники: солідарність з Україною та червоні лінії ЄС
Європейські учасники переговорів – передусім Велика Британія, Франція, Німеччина, а також представники ЄС та НАТО – зайняли позицію близьку до української. Попри тиск з боку Вашингтона, європейські лідери дали зрозуміти: винагороджувати агресора шляхом визнання його завоювань Європа не збирається. Як повідомила Financial Times, для країн ЄС категорично неприйнятними є щонайменше два пункти «мирного плану» Трампа – визнання Криму російським і відмова України від прагнення до НАТО. «Крим і НАТО – наші червоні лінії. Ми не можемо від цього відмовитися», – цитує FT високопоставленого дипломата ЄС.
Європейці вважають, що легітимізація анексії Криму – першого випадку силового переділу кордонів у Європі з 1945 року – зруйнує весь повоєнний міжнародний порядок. Це створило б небезпечний прецедент не лише для України, а й для інших країн: винагорода за агресію лише заохотить Москву до нових авантюр у Грузії чи Молдові і підірве безпеку східного флангу НАТО, включно з країнами Балтії. Саме тому, зазначають джерела FT, європейські столиці вже дали зрозуміти Вашингтону, що не підуть на такий крок. Більше того, провідні члени НАТО – зокрема Велика Британія, Німеччина, Франція – спільно намагаються переконати адміністрацію Трампа не діяти односторонньо. Адже будь-яка сепаратна угода США–РФ за спиною України стала б шоком для трансатлантичного партнерства.
Європейські союзники ще до лондонського раунду продемонстрували готовність взяти активнішу роль. Показовим став імпровізований саміт у Лондоні 2 березня – так званий форум “Securing Our Future” під головуванням британського прем’єра Кіра Стармера, де 18 європейських лідерів виробили спільні принципи мирного врегулювання. Цей саміт був скликаний невдовзі після невдалого візиту Зеленського до Білого дому 28 лютого, коли між ним і Трампом виникла напруженість. Європа фактично згуртувалася, щоб підтримати Україну і показати Вашингтону спільну позицію. У Лондоні та пізніше на спеційному саміті ЄС 6 березня у Брюсселі лунали чіткі меседжі:
- Буде підтримка, поки треба. Країни ЄС і Британія пообіцяли зберігати і нарощувати військову допомогу Україні та посилювати санкційний тиск на РФ. Європейці оголосили нові пакети озброєнь (Лондон – додаткові системи ППО, Берлін – збільшення оборонного бюджету). Це сигнал: попри мирні перемовини, Захід не розслабляється і не дозволить Росії виграти час.
- Жодних рішень без України. Європейські лідери одностайно наголосили, що мир має бути справедливим і погодженим з Україною. Будь-які переговори про майбутнє України повинні проходити за її участі – ніяких кулуарних «Ялтин» за спиною Києва. Цей принцип проголошено публічно після лондонської зустрічі: Єлисейський палац (офіс президента Макрона) окремою заявою підкреслив, що територіальна цілісність України та її європейські прагнення не можуть бути предметом торгу. Хоча США в тій заяві прямо не згадувались, натяк очевидний.
- Післявоєнна безпека – через силу, а не поступки. У Європі панує консенсус, що Україні потрібні дієві гарантії, аби нове перемир’я не стало паузою перед новим ударом РФ. Формула, яка обговорюється: перетворити Україну на «сталевого їжака», як висловилась голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн. Тобто укріпити українську оборону настільки, щоб у Путіна не було спокуси порушити мир. В Лондоні коаліція союзників погодилася допомагати зміцнювати ЗСУ навіть після припинення вогню. Фактично, європейці готуються гарантувати безпеку України власними ресурсами, якщо США дистанціюються.
Загалом, Європа продемонструвала на лондонських переговорах солідарність з Україною. Хоча дехто побоювався, що Париж чи Берлін займуть м’якшу позицію, цього не сталося. Навпаки, за даними FT, навіть найбільш прагматичні столиці ЄС погодилися, що пропозиції Трампа в частині Криму і НАТО неприйнятні. Учасники зустрічі в Лондоні від Британії, Франції, Німеччини чітко підтримали українську вимогу поваги до її міжнародно визнаних кордонів. Ба більше, європейці відкрито попередили Вашингтон про наслідки його курсу. Один з високопосадовців ЄС застеріг: якщо США підуть на односторонні дії – визнають Крим російським або натиснуть на зняття санкцій – це «вб’є єдність ЄС» і підірве довіру між союзниками.
Впадає в око незвична для Європи різкість заяв на адресу американської політики. «Ситуація виглядає дуже погано… Будь-який крок США до визнання Криму чи пом’якшення санкцій знищить єдність ЄС», – цитує FT слова єврочиновника. Деякі європейські посадовці побоюються, що «односторонній план США» підірве відносини не лише з Києвом, а й між самими західними столицями. Особливо чутливо це для відносин з країнами Східної Європи, чия безпека напряму залежить від стримування РФ. Тож у ЄС на тлі цих переговорів зросли побоювання щодо трансатлантичної тріщини. Як відзначив Джеремі Шапіро з Європейської ради з міжнародних відносин, «європейці завжди були в слабкій позиції, щоб протистояти США… Якщо американці відступлять [від підтримки України], європейці просто не зможуть залишатися єдиними в питанні України. Саме США були джерелом єдності». Іншими словами, Вашингтон ризикує розвалити ту згуртованість Заходу, яку сам допоміг вибудувати після 24 лютого 2022 року.
Втім, лондонські переговори показали й позитив для Європи: ЄС і Британія виступили єдиним фронтом. Координація дій була безпрецедентною. Учасники зустрічі домовились про регулярні консультації з метою досягти справедливого миру. Тобто Європа створює свій майданчик вироблення спільної позиції. Фактично, виникла нова «коаліція охочих» з 16 країн Європи плюс керівництво ЄС і НАТО, яка узгодила чотирьохпунктну основу миру: продовження допомоги Україні, жодних сепаратних домовленостей без України, посилення обороноздатності Києва і спільний дипломатичний фронт. Це важливий сигнал, що трансатлантична єдність – не вулиця з одностороннім рухом, і Європа готова брати лідерство, коли США вагаються.
Наслідки для трансатлантичної єдності та саміту НАТО
Лондонська зустріч 23 квітня стала своєрідною кульмінацією першої великої розбіжності між Вашингтоном і союзниками у війні проти РФ. На кону – принципи, які лежать в основі трансатлантичної єдності: невизнання силових захоплень, підтримка права на самовизначення націй і колективна безпека. Мирний план Трампа поставив ці принципи під питання, спричинивши найсерйознішу кризу довіри між США та Європою за останні роки.
Для адміністрації Трампа підсумки переговорів виглядають невтішно. По суті, американську ініціативу було відхилено спільно Україною і європейськими партнерами. Як відзначає Європейська правда, цей раунд став «поразкою США»: шантаж Вашингтона щодо можливого виходу з переговорів чи припинення допомоги більше не діє. Київ не поступився ультиматумам, а Європа не стала тиснути на Україну. Американська делегація опинилася перед дилемою: виконувати погрозу Трампа «піти з процесу», чи шукати новий підхід, ризикуючи репутацією. Показово, що держсекретар Марко Рубіо навіть не з’явився на лондонській зустрічі – за даними преси, він демонстративно пропустив переговори через розбіжності з Білим домом. Це сигнал внутрішнього розколу в адміністрації: частина команди (умовно – традиційні республіканські «яструби» на чолі з Рубіо) не підтримує надмірні поступки Кремлю. Отже, Вашингтону тепер доведеться переглядати свою тактику, щоб не опинитися ізольованим.
Для трансатлантичної єдності ця ситуація – серйозне випробування. Європейські чиновники відверто говорять про ризик конфлікту між союзниками, якщо Білий дім і надалі наполягатиме на своєму плані всупереч позиції Києва і ЄС. FT пише, що європейські столиці не підтримають жодного кроку США, який легітимує анексію Криму або ставить тиск на Київ. У найгіршому разі, попереджають дипломати, якщо Вашингтон звинуватить у провалі миру саму Україну і почне зближуватися з Москвою, Європі доведеться робити драматичний вибір між союзницькими зобов’язаннями перед США та принциповою підтримкою України. Це безпрецедентна ситуація, адже з часів холодної війни Сполучені Штати були гарантом єдності Заходу, а не її загрозою.
Найближчим тестом цієї єдності стане саміт НАТО, запланований на кінець червня 2025 року в Гаазі. На ньому союзники мають вирішувати питання подальшої підтримки України і, можливо, її кандидатства в НАТО. Європейські посадовці вже побоюються, що розбіжності з Вашингтоном можуть зірвати саміт НАТО. Якщо США приїдуть на саміт з тією ж позицією «мир за всяку ціну», а європейці і українці опиратимуться, Альянсу буде вкрай важко продемонструвати єдність. Особливо, якщо до того часу Трамп вирішить таки призупинити допомогу Україні – тоді східноєвропейські члени НАТО можуть вимагати різкої реакції, а деякі західноєвропейські, навпаки, схилятимуться до пошуку компромісу з РФ. Такий розкол і справді здатен паралізувати роботу Альянсу.
Водночас, існує і більш оптимістичний сценарій. Усвідомивши провал першої спроби, адміністрація Трампа може скоригувати підхід і спільно з європейцями виробити новий план, що врахує базові вимоги України. Атлантична спільнота вже проходила через виклики єдності – згадаймо дискусії про постачання танків чи винищувачів Києву у 2022–2023 роках, коли зрештою вдалося досягти згоди. Нині ж ціна помилки набагато вища. Як підкреслюють оглядачі, «США були джерелом єдності» Заходу у війні, і від їхніх дій залежить, чи збережеться ця єдність.
Тож, підсумовуючи результати лондонських переговорів: американський «мирний план» наразі наштовхнувся на тверде «ні» з боку і України, і Європи. Київ дав зрозуміти, що не погодиться на мир ціною своєї території або майбутнього, а Брюссель і Лондон підтримали його в цьому. Росія, попри публічні заяви, не демонструє готовності до справедливого миру – її дії швидше вказують на намір продиктувати свою волю силою або розколоти союзників. Таким чином, одностороння ініціатива Вашингтона без урахування позиції партнерів наразі лише оголила небезпечні тріщини в трансатлантичному фронті. Втім, це випробування може мати і конструктивний результат: Сполучені Штати побачили межі можливих поступок і усвідомили, що без єдності з союзниками мирного врегулювання не досягти. Попереду – інтенсивна дипломатична робота, аби скоригувати мирний план на прийнятніших умовах. Лише за умови поваги до червоних ліній України та Європи можливий такий мир, який зміцнить, а не послабить безпеку в Європі. І трансатлантична спільнота, якщо вона прагне довготривалого миру, має виступати єдиним фронтом – і перед обличчям російської агресії, і за столом переговорів.
Ключові питання «мирного плану» та позиції сторін
| Питання | План США (адм. Трампа) | Позиція України | Позиція Росії | Позиція Європи (НАТО/ЄС) |
|---|---|---|---|---|
| Крим | Визнання Криму російським з боку США (Україні та ЄС дозволено не визнавати) | Ніколи не визнає анексію; повернення Криму – принципове питання | Вимагає офіційного визнання Криму російською територією. | Категорично проти визнання анексії; це «червона лінія» для ЄС |
| Окуповані території Донбасу і Півдня | Визнання контролю РФ над окупованими частинами Донбасу та півдня (Херсонщини, Запоріжжя), фіксація лінії фронту як межі, за винятком кількох ділянок відходу військ | Не погоджується на втрату цих територій; де-юре наполягає на кордонах 1991 року, вимагає виведення російських військ хоча б до лінії станом на початок 2022-го. | Наполягає на визнанні «нових територіальних реалій» – включно з приєднанням Донецької, Луганської, Запорізької, Херсонської обл. до РФ. Може погодитися на відвід військ з незначних ділянок в обмін на закріплення контролю над рештою. | Не приймає силового переділу кордонів. ЄС не підтримає жодної угоди, що легітимує захоплення українських областей. Наголошує: будь-який мир має забезпечити відновлення територіальної цілісності України |
| Членство України в НАТО | Україна повинна відмовитися від вступу до НАТО (нейтральний статус). Натомість – дозволяється рух до ЄС | Не відмовиться від курсу на НАТО, закріпленого в Конституції. Вважає, що тільки членство в Альянсі або дієві безпекові гарантії можуть убезпечити від нової агресії | Вимагає нейтралітету України як однієї з умов «денацифікації». Проти вступу України в НАТО категорично (позиція незмінна з 2008 року). | Не згодні «закрити двері» НАТО для України. Для багатьох членів Альянсу (особливо у Східній Європі) відмова від перспективи НАТО є неприпустимою поступкою Кремлю. ЄС прямо заявив, що європейські прагнення України не можуть бути предметом переговорів |
| Безпекові гарантії для України | Розмиті «надійні гарантії» від групи європейських держав без участі США. Жодних деталей щодо механізму гарантій чи розміщення миротворців не прописано. | Потребує реальних гарантій – бажано у формі оборонного союзу або прискореного вступу в НАТО. Сумнівається в ефективності будь-яких гарантій без США і без чіткого зобов’язання застосувати силу в разі нового нападу. | В ідеалі бачить Україну демілітаризованою і беззахисною, щоб зберегти контроль над нею. Може погодитися на символічні «гарантії», які не включають присутності військ НАТО в Україні. | Висловлюють готовність розробити міжнародні гарантії для України, але визнають, що найнадійніша гарантія – членство України в НАТО. Європейські країни готові участувати в гарантіях, але воліли б і залучення США. |
| Санкції проти РФ | Повне зняття санкцій США з Росії після укладення угоди. Початок нових економічних проєктів США–РФ. Про санкції ЄС не ясно (імовірно, Вашингтон очікує аналогічного кроку від Європи). | Проти передчасного скасування санкцій; наполягає, що санкційний тиск має тривати до виведення російських військ і відновлення суверенітету України. Боїться, що зняття санкцій без реальної деокупації закріпить агресію. | Вимагає зняття санкцій як частини угоди, щоб полегшити економічний тиск на РФ. Розглядає це як одну з головних «перемог» від домовленості. | ЄС не готовий знімати ключові санкції (особливо секторні) без суттєвого прогресу – інакше це підрив єдності ЄС та заохочення агресора. Європейські чиновники застерігають: вимога США послабити санкції розколе ЄС. |
| Післявоєнне відновлення та економічні умови | Невизначена обіцянка допомоги Україні на відбудову (без конкретики про джерела чи участь Росії). Окремо – Україна повинна укласти з США угоду про розподіл прибутків від видобутку корисних копалин (очевидно, надання преференцій американським компаніям). | Очікує, що Росія сплачуватиме репарації або вкладатиме у відбудову як винуватець руйнувань. Питання угоди про надра викликає настороженість – Україна не хотіла б втрачати економічний суверенітет в обмін на мир. | Готова обіцяти фінансування відбудови лише за рахунок розморозки своїх активів за кордоном (тобто щоб платив Захід). Вимогу до України ділитися ресурсами з США розглядає позитивно, бо створює розкол між Києвом і Вашингтоном, посилюючи залежність України. | ЄС вже створив фонди підтримки на відбудову України і очікує, що Росія теж має внести вклад (через конфісковані активи тощо). Європейці не проти залучення США до інвестування в Україну, але наголошують, що умови мають бути прозорими і не за рахунок суверенітету України. |
Таблиця відображає узагальнену інформацію про ключові пункти плану США і позиції сторін станом на кінець квітня 2025 року.
