В українському публічному просторі слово «антикорупція» давно перестало бути суто політичним гаслом – це тест на зрілість держави, суспільства та партнерства з ЄС. 22 липня Президент підписав закон, що вносить зміни до антикорупційного законодавства. Рішення викликало хвилю протестів у кількох містах та помітну, хоч і стриману, критику з боку європейських партнерів. Опозиційні сили та частина медіа швидко пов’язали цю подію з черговим траншем допомоги ЄС, перетворивши технічну дискусію на сюжет про «покарання» України за відкат реформ. Така рамка звучить гучно, але не завжди відповідає фактам.
По-перше, фінансова допомога Європейського Союзу має чіткий механізм: кошти виділяються відповідно до узгоджених умов, етапів і верифікованого прогресу. У межах Українського механізму Київ міг претендувати на 4,5 млрд євро, однак отримав 3 млрд. Проста, але недооцінена деталь: ще на початку червня українська сторона розуміла, що не встигає виконати повний пакет зобов’язань, і тому сама подала запит саме на 3 млрд. Тобто «урізання» не було ані несподіванкою, ані санкційним жестом — решта суми потенційно доступна після виконання умов. Це важливий факт, який в інформаційному шумі загубився за емоціями.
По-друге, європейські партнери, з одного боку, уникають категоричних публічних спростувань щодо причинно-наслідкового зв’язку між законом і траншем. З іншого — вони послідовно наголошують на необхідності повноцінного, несхитного антикорупційного порядку денного. Політично це зрозуміло: ЄС не зацікавлений виступати адвокатом будь-яких кроків, які можуть трактуватись як ослаблення інституційної незалежності чи прозорості. Водночас у їхніх комунікаціях простежується таймлайн, за яким обсяг виплат наразі не був безпосередньо прив’язаний до згаданих змін. Ця комбінація — дипломатична обережність плюс загальне наполягання на принципах — і створила простір для маніпуляцій у медіа.
Моя позиція як автора: масштаб корупції в Україні часто оцінюють із перебільшенням. Не тому, що корупції немає або вона несуттєва — навпаки, вона є системною проблемою, яку країна послідовно долає. Але інколи медійна картинка підміняє реальну динаміку. В останні роки з’явилися та зміцніли інституції, яких у попередні десятиліття просто не існувало або які були декоративними: НАБУ, САП, ВАКС. Вони працюють, зокрема в умовах війни, що саме по собі є інституційним досягненням. Окремі гучні справи ще не гарантують незворотності, але вони є індикатором, що механізм не паралізований. Коли в суспільній дискусії з’являється теза про «повну деградацію» або «тотальну недієвість», це частіше політична гіпербола, а не аналіз.
Водночас протести, що виникли у відповідь на підписання змін до антикорупційного законодавства, — це сигнал: громадяни уважно стежать за червоними лініями, серед яких — незалежність антикорупційних органів і прозорі процедури. Оцінюючи дії протестувальників, важливо розрізняти: є конструктивне занепокоєння і є політичні інструменти мобілізації, які іноді експлуатують страхи або невизначеність. Коли інформаційне поле насичене натяками і додумуваннями, а офіційні комунікації обережні, протест легко набирає імпульс. Це нормальна демократична реакція, але вона не скасовує потреби ретельно звірятися з фактами.
Сигнал, який часто губиться: українська влада продемонструвала готовність коригувати кроки після отримання критики від партнерів і громадянського суспільства. Швидкість реакції не є ознакою слабкості, а скоріше прояв адаптивності політичної системи. Це та сама взаємодія, без якої реформи не стають стійкими: держава формулює політику, суспільство тестує її на відповідність очікуванням і стандартам, інституції вчаться балансувати між дієвістю і незалежністю. Так формується політична довіра.
Окрема увага — до теми незалежності САП і НАБУ. 31 липня Верховна Рада ухвалила, а Президент підписав законопроєкт про забезпечення їхньої незалежності. В публічних тезах акцент зроблено на кількох моментах: гарантії від будь-яких зовнішніх втручань у роботу інституцій; запровадження чи посилення процедур, що зменшують ризики стороннього впливу (зокрема шляхом поліграфа як допоміжного запобіжника від російського проникнення); підтвердження здатності влади реагувати на вимоги громадянського суспільства; позитивні сигнали з боку європейських партнерів; і, зрештою, підтвердження курсу на європейську інтеграцію через інституційні гарантії, а не декларації.
Ці пункти важливі не лише як політичні слогани. Для НАБУ і САП ключовим є не тільки набір повноважень, а й архітектура незалежності: процедура призначень і звільнень, прозорий добір кадрів, захист від конфлікту інтересів, процесуальна автономія, доступ до інструментів розслідування та обвинувачення, а також контрольні механізми, які не перетворюються на політичні важелі. Інколи навіть дрібні «технічні» норми можуть суттєво змінити баланс – і тут нервовість суспільства зрозуміла. Але якщо в остаточному тексті закону ці ризики нівельовано або збалансовано, це слід чесно визнавати так само гучно, як колись критикували попередні редакції.
Чому виникає відчуття перебільшення рівня корупції? По-перше, тому що антикорупційна тематика має високий новинний індекс: негатив швидше поширюється, підтверджуючи упередження. По-друге, корупція зручна як універсальне пояснення будь-яких провалів, навіть там, де причини — у війні, логістиці, дефіциті кадрів чи ресурсів. По-третє, зовнішні індикатори і рейтинги (які важливі) не завжди встигають за внутрішніми змінами в режимі реального часу. По-четверте, політична конкуренція стимулює гіперболізацію проблем. Це не означає, що все гаразд – це означає, що для тверезої оцінки потрібен багатоканальний аналіз, а не лише вибіркові кейси.
Як підходити до оцінки рішень влади і протестів у таких умовах? Є кілька простих критеріїв:
- Фактичність понад припущення. Якщо фінансовий транш зменшений через формальну заявку на меншу суму, це слід називати саме так, а не «санкціями». Якщо ЄС наголошує на принципах, але не фіксує прямого зв’язку між конкретним законом і виплатою, це не доказ «покарання», а дипломатичний сигнал очікувань.
- Інституції понад персоналії. Антикорупційна політика – це не прізвища, а механіка: конкурси, прозорість процедур, межі повноважень, аудит, судовий супровід. Тиск громадянського суспільства найефективніший тоді, коли він предметний і направлений на текст норм, а не на загальні звинувачення.
- Пропорційність оцінок. Не кожна правка – «відкат», не кожен недолік — «зрада». Розрізняймо помилки дизайну, які можна виправити, і системні загрози, які змінюють правила гри. Відповідна реакція має бути різною.
- Чутливість до контексту без виправдання помилок. Війна не є індульгенцією для влади, але і не може ігноруватися в оцінці спроможності інституцій. Завдання – підтримувати баланс: зберігати принципи і водночас не ламати інституції під тиском популізму.
У цій рамці дії протестувальників проти рішень щодо САП і НАБУ виглядають як природна демократична реакція на високі ризики для інституцій, яким суспільство довіряє. Їхня сила – у фокусі на незалежності й процедурній чистоті. Їхня слабкість – коли вимоги підміняються гаслами, а аргументація спирається на неперевірені припущення про «кари» з боку партнерів. Варто розуміти: саме предметність і точність формулювань допомагають зберегти політичний капітал громадянського тиску.
Окремо – щодо поліграфа як інструмента зменшення ризиків впливу, у тому числі російського. Поліграф – не панацея і не заміна процесуальним стандартам. Це додатковий фільтр, який може знизити ймовірність проникнення вразливих кадрів у критичні інституції. Але вирішальними залишаються належна перевірка доброчесності, контроль конфлікту інтересів, прозорість кар’єрних треків і невідворотність відповідальності.
Позитивні сигнали з ЄС щодо закону про незалежність НАБУ і САП важать багато саме в логіці зворотного зв’язку: коли українська сторона оперативно підсилює гарантії інституційної автономії, це зменшує нервозність партнерів і стабілізує політичне тло для подальших траншів та інтеграційних рішень. Україна послідовно рухається євроінтеграційним шляхом – і ключем тут є стійкість правил гри, а не символічні заяви.
Зрештою, найважливіший урок цієї історії -= про необхідність відділяти факти від маніпуляцій. Влада заслуговує на контроль і жорсткі запитання, але і критики виграють, коли тримаються верифікованої інформації. Довіра – ресурс обмежений; витрачати її на емоційні версії, які не підтверджуються документально або процедурно, недалекоглядно. Суспільству варто зберігати увагу й холодну голову: читати тексти законів, порівнювати редакції, зважувати позиції профільних експертів, відстежувати офіційні таймлайни рішень ЄС і українських органів. Саме так зменшується простір для політичних і медійних спекуляцій.
Моя підсумкова думка проста: корупція в Україні – реальна і болюча, але її рівень часто подають із перебільшенням, не враховуючи інституційний прогрес і контекст війни. Протест – це важливий інструмент суспільного контролю, якщо він ґрунтується на фактах і прагненні покращити норми, а не на гаслах. А для держави – урок: комунікація має бути швидкою, предметною і проактивною, аби запобігати вакууму, який заповнюється чутками. Саме так зберігається довіра і рух уперед – до сильних, незалежних антикорупційних інституцій і до Європи.
Олексій Мацука, matsuka.online
