Нова політична конфігурація, яку формують Росія, Китай, Іран і Північна Корея, не є міцним ідеологічним союзом, а радше тимчасовим партнерством держав, що почуваються ізольованими у світі західного домінування. В їхній співпраці превалює прагматизм і бажання протистояти тиску США і союзників: спільне військове навчання, обміни озброєнням, дипломатична координація та економічна взаємова підтримка. Проте між цими країнами бракує глибокої довіри й ідеологічної єдності — їх об’єднують лише спільні образи й стратегічні потреби.
Це партнерство вже виходить за рамки реакції на зовнішній тиск, переходячи до створення власних систем платежів, технологічної співпраці та інфраструктури спостереження. Кодекс їх співжиття — це швидше конвергенція авторитарних режимів, які пропонують альтернативний економічний і політичний шлях розвитку, що приваблює частину країн, особливо у світі, що розвивається. Захід має переосмислити характер цієї співпраці та не зводити її лише до тактичного альянсу, адже вона може перерости у довготривалу альтернативу існуючому світовому порядку.
