Доки Україна виборює право на своє майбутнє, на Заході та Сході знову стає модною політична архаїка. Уїткіфф у США і Сурков у Росії — два “архітектори” світу, в якому демократія стає підозрілою, а ієрархія та хаос — бажаними. Їхні нещодавні тексти — не просто роздуми. Це ескізи до нової (чи радше старої) геополітичної реальності.
Геополітичне ядро: Уїткіффова мрія про імперський реалізм
Уїткіффів маніфест — це відмова від міжнародного співробітництва як слабкості. Його світ чорно-білий: або Америка перемагає, або її знищують. Концепція «міцного націоналізму» поєднується з апологією сили як єдиного регулятора.
Основні тези:
- Ворожість до міжнародних організацій (ООН, НАТО), які заважають одностороннім діям.
- Бажання повернення до bilateral deals, де «сильний» диктує умови «слабкому».
- Віра в те, що США мають «право бути егоїстами», бо вони — «виняткові».
Цей дискурс апелює до виборця, який відчуває страх перед хаосом глобалізації та прагне до «великої Америки» без складних альянсів. Політичний наратив Уїткіффа — це не ідеологія майбутнього, а реакційний жест до старих уявлень про силу, домінування й угоду між «великими» гравцями.
Сурков як архітектор симульованої державності
Сурковський текст, опублікований у вигляді політичної антиутопії, — це спроба легітимізувати ідею «хаос-менеджменту». Сурков говорить про російську систему влади, “демократію з монархічним архетипом”, і зазначає: “Нам потрібен цар. Періоди без царя завжди закінчуються для нас катастрофою. Багатополярність – це добре для зовнішньої політики, але не для внутрішньої.”
Коли журналіст запитує, чому Росія не може обійтися без царя, Сурков відповідає: “Я міг би дати сотні тисяч різних відповідей на це питання. Я просто дам вам найкоротшу: я не знаю.”
Він також стверджує, що Росія сьогодні на 99,9% відповідає тому, що він уявляв у 1999 році, коли допомагав Путіну прийти до влади.Subscribe
Ключові мотиви:
- Ідеалізація «керованого хаосу» як засобу оновлення систем.
- Похвала ірраціональному, містичному й пост-логічному в політиці.
Сурков не просто грає в метафори. Він закладає філософію для наступного етапу російської автократії: керувати не через закон чи інституції, а через постійне порушення правил. Його меседж: стабільність — це ілюзія, а хаос — основа влади.
Паралелі: два міфи про порядок
Попри очевидну різницю між системами США і РФ, наративи Уїткіффа й Суркова дивно римуються.
Загальні риси:
- Обидва дискредитують ідею універсальних цінностей.
- Вірять у виключність власної нації/держави як «природного лідера».
- Заперечують цінність міжнародних норм і процедур.
Обоє пропонують моделі, які перетворюють демократію на інструмент маніпуляції: в Уїткіффа — через популізм, у Суркова — через симуляцію й містику.
Українське питання у цих інтерв’ю виявляє парадоксальні паралелі між підходами.
Сурков безапеляційно називає Україну “штучною політичною сутністю”, яка повинна бути розділена “на її природні фрагменти”. Він стверджує: “Україна — це штучне політичне утворення, до якого силоміць включено принаймні три дуже різні регіони: Південь і Схід, російський; Центр, російсько-неросійський; і Захід, антиросійський”.
Віткофф, хоча й визнає потрібність дипломатичного вирішення конфлікту, фактично приймає російську наративну рамку щодо територіальних претензій: “Я думаю, що найбільшою проблемою в цьому конфлікті є ці чотири регіони: Донбас, Крим… Вони російськомовні. Були проведені референдуми, де переважна більшість людей висловила бажання бути під російським правлінням”.
Обидва фактично визнають військову перевагу Росії та необхідність дипломатичного рішення, хоча з різних позицій. Сурков бачить це як неминучу перемогу Росії, тоді як Віткофф говорить про це з точки зору запобігання тривалому конфлікту та потенційній ядерній ескалації.
Виклик ліберальному порядку
Наративи Стіва Віткоффа і Владислава Суркова становлять не просто альтернативні погляди на геополітику — вони представляють фундаментальний виклик ліберальному світовому порядку, який формувався десятиліттями після завершення Холодної війни. Обидва діячі, хоч і з різних позицій, просувають бачення, яке прагне повернути політичну думку в минуле, де панували ієрархії, сила та символічна влада замість правил, інституцій та колективної безпеки.
У своїх міркуваннях Сурков відкрито формулює ідеологію “Російського світу”, що нехтує національним суверенітетом і міжнародним правом, виправдовуючи експансію Росії її історичною місією та цивілізаційною винятковістю. Він категорично відкидає універсальність ліберальної демократії, натомість просуваючи модель “суверенної демократії”, де авторитарне правління виправдовується національними особливостями та традиціями.
Віткофф, попри його менш ідеологізовану риторику, фактично легітимізує такий підхід, приймаючи російські наративи щодо України та визнаючи принцип сфер впливу як основу глобальної стабільності. Його прагматизм поступається принципам — у пошуках “миру” він готовий пожертвувати суверенітетом і територіальною цілісністю меншої держави, яка не має ядерної зброї.
У цій парадигмі міжнародні відносини знову стають грою з нульовою сумою, де великі держави домовляються між собою, ділячи світ на зони впливу. Така система несе особливу загрозу для країн, які опинилися між геополітичними центрами сили і прагнуть самостійно визначати своє майбутнє, — передусім для України.
Українська відповідь на цей виклик має бути не лише реактивною, але й проактивною. Український інтелектуальний і політичний простір стоїть перед необхідністю створення переконливої альтернативи — нової історії, в якій свобода, а не авторитаризм, є запорукою безпеки; в якій міжнародне право, а не сила, регулює відносини між державами; в якій суверенітет і територіальна цілісність є непорушними для всіх країн, незалежно від їхнього розміру чи військового потенціалу.
Ця альтернатива має ґрунтуватися на розумінні, що ліберальний порядок потребує не відкидання, а оновлення й адаптації до сучасних викликів. Україна, яка пройшла шлях від постколоніальної держави до нації, що захищає демократичні цінності ціною величезних жертв, має унікальний досвід і моральний авторитет, щоб бути в авангарді цього оновлення.
Україна може запропонувати світові нову форму патріотизму, яка поєднує національну ідентичність із відкритістю до світу; нову модель безпеки, що враховує регіональні особливості, але не жертвує принципами заради тимчасової стабільності; новий підхід до демократії, який долає її внутрішні суперечності, не відкидаючи саму ідею народовладдя.
Наративи Суркова і Віткоффа мають спільний недолік: вони звернені в минуле, а не в майбутнє. Вони пропонують повернення до старих моделей організації світу, які вже доводили свою нездатність забезпечити тривалий мир і процвітання. Українська альтернатива має бути звернена в майбутнє, пропонуючи візію світу, де правила замінюють ієрархії, а співпраця — домінування.
Якщо Україна не напише свою доктрину майбутнього, її напишуть за нас — і не обов’язково в наших інтересах. Відповідь на виклик ліберальному порядку має бути не його захистом у застиглій формі, а його трансформацією в більш справедливу, інклюзивну й адаптивну систему, яка здатна відповідати на виклики XXI століття без повернення до моделей минулого.
Це лише частина пазлу, що складає майбутнє Києва в бурхливому 2025-му. Я продовжу розбирати ключові події, щоб ви завжди були на крок попереду.
Пропоную вам слідкувати за дописами в X , LinkedIn чи Telegram, якщо ці платформи більш зручні для вас.
Олексій Мацука — автор Kyiv Inside, медіа-експерт і політичний аналітик, який спеціалізується на темах України, інформаційних війн і демократичної стійкості.
