Російська пропаганда є невід’ємною частиною війни проти України, але питання відповідальності її виконавців залишається відкритим. Світова практика щодо покарання пропагандистів різна: після Другої світової війни частину з них засудили, але чимало уникнули вироку через складність доведення прямого зв’язку між словами та злочинами. Після трагедії в Руанді медіабоси були визнані винними у підбурюванні до геноциду, а в Балканських війнах — виправдані через недоведеність наміру.
Зараз група правників подала скаргу до Міжнародного кримінального суду, де стверджує: без дегуманізуючої кампанії російських пропагандистів військові злочини не були б можливими. Новий акцент — так звані “інформаційні алібі”, коли ще до скоєння злочину пропагандисти звинувачують у ньому жертву, створюючи виправдання для агресора. Приклади в Маріуполі, Краматорську і звинувачення щодо Бучі і Каховської дамби ілюструють цю схему.
Визнання ролі пропагандистів у створенні “інформаційного алібі” може стати підставою для їхньої правової відповідальності, санкцій і тиску на техкомпанії, закладаючи чіткіший розподіл між свободою слова і сприянням злочинам. Найнебезпечнішими можуть бути не кричущі, а спокійні, але координовані слова, які стають частиною підготовки до насильства.
