Попередні мирні ініціативи: Мінськ і Стамбул
Ще від початку агресії Кремля Україна та світ неодноразово намагалися зупинити війну через мирні переговори. Після інтервенції 2014 року були укладені два «Мінські» протоколи – у вересні 2014-го та лютому 2015-го – що мали припинити бойові дії на Донбасі. Однак ці домовленості так і не принесли тривалого миру. Президент Зеленський пізніше назвав Мінські угоди «пасткою, яка створила заморожений конфлікт і дала змогу агресору підготуватися до повномасштабної війни», наголосивши, що повертатися до такого сценарію не можна. Іншими словами, перемир’я без справедливого вирішення лише дало Росії паузу для нарощування сил, що вона й використала у 2022 році.
Нову надію приніс раунд переговорів у березні 2022 року. Тоді у Стамбулі українська та російська делегації під міжнародним тиском обговорили рамковий план. Він отримав назву «Стамбульське комюніке» – проєкт угоди, що передбачав постійний нейтралітет України (відмову від вступу в НАТО) в обмін на дієві гарантії безпеки. Здавалося, вихід знайдено. Проте угоду так і не було фіналізовано – невдовзі світ дізнався про звірства в Бучі, а Кремль не продемонстрував реальної готовності відмовитися від планів загарбання. Війна тривала, Росія лише розширила масштаби вторгнення, і до червня 2022-го діалог остаточно зайшов у глухий кут. Події осені 2022 (фіктивні «референдуми» і спроба анексії українських територій) розвіяли рештки надій на дипломатичний прорив. Досвід Мінська і Стамбула дав Україні гіркий урок: домовленості з Москвою на її умовах – це радше ілюзія перемир’я, що не усуває загрози, а відкладає війну на майбутнє.
Синхронність нових дипломатичних сигналів
Сьогодні, у середині 2025 року, міжнародна спільнота знову спостерігає активізацію мирних ініціатив – і робиться це синхронно кількома гравцями. У короткий проміжок часу пролунали одразу кілька резонансних заяв про можливі шляхи до переговорів. Ця одночасність сигналів не видається випадковою: виглядає так, ніби Вашингтон, Анкара, Київ і навіть Москва отримали кожен свій стимул принаймні продемонструвати зацікавленість у дипломатії. Розгляньмо ці заяви докладніше.
«Мирний план Трампа»: 22 пункти і Женевський формат
Однією з ключових новин стало розкриття деталей так званого мирного плану Дональда Трампа. Президент США, який повернувся до Білого дому після виборів 2024 року, ще під час кампанії обіцяв «закінчити війну в Україні за 24 години». Тепер його команда представила конкретні обриси такого плану. Спеціальний посланник президента США з питань України Кіт Келлог повідомив, що Вашингтон розробив мирну угоду з 22 пунктів – і показово, що цей проєкт «не подобається ані українській стороні, ані російській». На думку Келлога, саме в цьому і полягає його сила: справжній компроміс рівною мірою незручний для обох сторін війни. Хоча деталей усіх 22 пунктів не розкривають (але ми писали про них не так давно), відомо, що план базується на принципах міжнародного права і включає положення, які раніше вже підписували і Україна, і Росія, і США (очевидно, йдеться про норми, на кшталт Женевських конвенцій щодо захисту цивільного населення).
Важливо, що США отримали від Києва перелік умов для завершення війни – фактично, письмове бачення українською стороною прийнятного миру. Келлог зазначив, що тепер Вашингтон очікує аналогічного кроку від Москви – «аркуша умов» (меморандуму), де Росія випише своє бачення того, «як можемо досягти миру». Після отримання позицій обох сторін США планують звести їх разом: «Ми отримали [список умов] від українського боку. Нам потрібно отримати це від російського боку. А потім об’єднуємо їх і кажемо: добре, що у нас є? Що неприйнятно? Що прийнятно?», – пояснив Келлог логіку процесу. Інакше кажучи, адміністрація Трампа намагається виступити посередником, який знайде точки дотику між вимогами Києва та Москви, щоб виробити основу домовленості.
Наступний крок, за словами Келлога, – організація прямої зустрічі лідерів воюючих держав за участі США. Спецпосланець озвучив навіть конкретну локацію: «Наступна зустріч щодо мирних перемовин, можливо, відбудеться в Женеві… Женева може стати наступною зупинкою, де зустрінуться всі три головні лідери – Путін, президент Зеленський і президент Трамп, щоб узгодити це питання та підписати якийсь документ, щоб припинити цю війну». Раніше, розповів Келлог, розглядали варіант зустрічі у Ватикані, але Росія від нього відмовилась. Тож нейтральна швейцарська Женева виглядає компромісним майданчиком для потенційного саміту. За задумом США, саме на цьому саміті могла б бути фіналізована і підписана історична мирна угода.
Варто відзначити, що адміністрація Трампа робить і практичні кроки для підготовки таких перемовин. Ще 16 травня у Стамбулі відбувся перший з 2022 року раунд прямих переговорів делегацій України та РФ (на рівні міністра Рустема Умєрова і путінського помічника Володимира Мединського) за участі представників Туреччини та США. В кулуарах цих зустрічей обговорювалися гуманітарні й безпекові питання – зокрема масштабний обмін полоненими у форматі «1000 на 1000», який згодом справді відбувся трьома етапами з 23 по 25 травня.
Американські посадовці також висунули ідею 30-денної всеохопної паузи у війні – припинення вогню на суходолі, в повітрі та на морі, включно з захистом критичної інфраструктури. За даними Reuters, Київ погодився на такий крок, сподіваючись, що Москва теж пристане на тимчасове перемир’я. На політичному рівні Зеленський публічно заявив, що готовий особисто взяти участь у зустрічі в Туреччині лише за умови присутності там Володимира Путіна – фактично, кинутий Кремлю виклик продемонструвати серйозність намірів. Келлог у телеефірі підтвердив: якщо Путін приїде, то й президент Трамп готовий долучитися до переговорів на найвищому рівні. Така гра ва-банк від Вашингтона покликана загнати російське керівництво в дипломатичний кут: або вони йдуть на контакт на рівних із Зеленським (і тоді змушені говорити про реальні поступки), або ж відмовляються – і виглядають перед світом стороною, що зривала мирний шанс.
Туреччина як платформа: сигнали Анкари і Москви
Другим синхронним сигналом стала активізація Туреччини як потенційного посередника. Анкара традиційно намагається балансувати між Києвом і Москвою, тому не втрачала нагоди пропонувати свої добрі послуги. Цього разу імпульс прийшов під час візиту глави МЗС Туреччини Хакана Фідана до Москви. Очільник російського МЗС Сергій Лавров на спільній пресконференції заявив, що для проведення «другого раунду переговорів між РФ та Україною» він знову звернувся б до турецьких друзів: «У Стамбулі дуже добре», – підкреслив Лавров, натякаючи на успішну атмосферу попередніх контактів. Іншими словами, Москва публічно підтвердила, що бачить Туреччину прийнятним майданчиком для продовження діалогу.
Хакан Фідан, у свою чергу, негайно запевнив, що Анкара «завжди готова надати майданчик» для мирних переговорів. Турецький міністр назвав сприяння мирному процесу обов’язком Туреччини задля забезпечення миру на планеті. Ця заява вчергове підтвердила амбіції президента Ердогана грати роль миротворця у війні в Україні. Варто згадати, що Туреччина вже здобула певний кредит довіри, виступивши посередником у «зерновій угоді» 2022 року, а також приймаючи українсько-російські переговори навесні 2022-го. Нині ж Анкара, схоже, готова знову стати центром дипломатичної активності: турецькі високопосадовці підтримують контакти з обома сторонами, а візити Фідана до Москви, а потім і до Києва сигналізують про бажання пожвавити мирний трек.
Схвальне посилання Лаврова на Стамбул і миттєва згода Фідана примітні тим, що пролунали одночасно з ініціативами Вашингтона. Складається враження своєрідної координації: і США, і Туреччина майже синхронно заявили про готовність надати переговорний канал. Для України така згуртованість партнерів може мати і плюси (більше тиску на Кремль), і ризики (спокуса для зовнішніх гравців домовитися через голову Києва). У будь-якому разі, Анкара чітко дала знати, що якщо дипломатичний шанс з’явиться – Стамбул чи Анкара радо приймуть учасників мирного марафону.
Українські умови миру: сигнали з Києва і Вашингтона
Офіційний Київ публічно займає твердолінійну позицію: жодних компромісів за рахунок суверенітету, виведення російських військ з усієї території України, притягнення агресора до відповідальності та справедливі гарантії безпеки на майбутнє. Ці принципи лягли в основу «формули миру» Зеленського з 10 пунктів, представленої ще у 2022 році. Водночас українська влада не може ігнорувати зміну міжнародного контексту – зокрема, прихід до влади у США адміністрації, яка прагне показати результативність. Тому останні тижні Київ демонструє гнучкість у форматі «за лаштунками». Як вже згадувалось, Україна передала США свій перелік умов мирного врегулювання. По суті, це і є український «мінімум» для мирної угоди: мабуть, він включає вимоги щодо виведення російських військ, відновлення територіальної цілісності (принаймні в межах станом на 23 лютого 2022 р.), виплату репарацій, покарання воєнних злочинців чи інші ключові пункти. Той факт, що Київ узгодив цей список із Вашингтоном, свідчить: Україна готова обговорювати мир, але на своїх умовах і бажає, щоб союзники врахували її червоні лінії.
Завдяки каналам Трампа та Ердогана, ці українські умови наразі доведені і до Москви. За словами Кіта Келлога, під час прямих розмов Трампа з Путіним росіяни повідомили, що готують власний документ – меморандум із викладенням російських умов припинення війни . Кремль сигналізував про готовність передати цей папір після завершення масштабного обміну полоненими «1000 на 1000». Обмін відбувся, проте від Москви досі немає жодного офіційного «мирного плану». Лише загальні заяви: мовляв, «до нового раунду переговорів потрібно підготуватися», чіткого розуміння щодо продовження чи місця немає. Інакше кажучи, Путін тягне час, сподіваючись, що дипломатична гра підвищить статус Росії і примусить Захід схилити Україну до поступок.
15 травня, напередодні стамбульської зустрічі делегацій, Зеленський у Анкарі зустрівся з Ердоганом. Там він назвав склад російської делегації «бутафорським» (очолювати переговори від РФ знову прислали Мединського, відомого своєю декоративною роллю) і зауважив, що не має ілюзій щодо щирості Кремля. Втім, «з поваги до Трампа і Ердогана» Україна все ж направила свою делегацію до Стамбула. Це показовий момент: Київ дуже не хоче виглядати стороною, що відкидає шанс на мир. Тому погоджується на формальні раунди перемовин, навіть розуміючи їхню пустопорожність, аби продемонструвати світові конструктивність. Водночас українське керівництво тримає руку на пульсі: Секретар РНБО прямо заявив, що будь-яке «перемир’я» зараз лише зафіксує статус-кво і дасть Москві перепочинок для нової агресії. Отже, Україна балансує між дипломатією і тверезим усвідомленням ризиків, сигналізуючи: мир можливий лише на засадах справедливості, і міжнародні партнери повинні це враховувати.
Жорстка риторика Трампа щодо Путіна
Третій помітний елемент синхронної дипломатії – зміна тону самого Дональда Трампа щодо Кремля. Ще недавно його критики застерігали, що президент надто поблажливо ставиться до Путіна. Але тепер Трамп різко заговорив мовою ультиматумів на адресу російського лідера. Американські медіа відзначили цю трансформацію: риторика президента стала значно суворішою, ніж на початку року. У дописі в соцмережі Truth Social Трамп прямо попередив, що його терпіння щодо Володимира Путіна добігає кінця і що господар Кремля «грається з вогнем», відмовляючись брати участь у серйозних мирних переговорах. На іншому майданчику він навіть емоційно назвав Путіна «абсолютно божевільним» через варварські ракетні атаки Росії по містах України. Від людини, яка колись захоплено відгукувалася про «розумні ходи» Путіна, почути такі слова – серйозний сигнал.
Ця жорстка риторика має кілька мотивів. По-перше, вона покликана посилити тиск на Кремль. Трамп показує Путіну, що більше не має наміру толерувати затягування війни: мовляв, або домовляйся на прийнятних умовах, або отримаєш проблеми. Дійсно, у Вашингтоні заговорили про можливість нових санкцій проти Росії, якщо вона не піде на «серйозну дипломатію» найближчим часом. Хоча, як відзначають експерти, сам Трамп поки вагається з рішучими кроками – він «абсолютно» розглядає додаткові санкції, але остаточне рішення відкладає. По-друге, Трамп намагається нейтралізувати політичні атаки всередині США, де його опоненти зображають його надто м’яким до Путіна. Тепер, виступаючи в пресі, він уже звинувачує у війні не лише Байдена, а й самого Путіна, лякаючи перспективою «падіння Росії», якщо той негайно не припинить агресію. По-третє, жорстка позиція Трампа збігається в часі з активними мирними ініціативами його адміністрації – отже, це може бути частиною єдиного плану. Спершу задається переговорна рамка (мирний план, посередництво), потім під неї підводиться силовий аргумент (тиск заявами і погрозами). Такий «батіг і пряник» у виконанні Трампа покликаний підштовхнути Путіна до столу переговорів на Трампових умовах.
Звісно, скепсис теж присутній. Колишній спецпредставник США в Україні Курт Волкер, приміром, сумнівається, що Трамп реально зважиться на серйозні кроки проти Москви: нагадує, що за попередню каденцію той жодного разу по-справжньому не притиснув Кремль . І дійсно, в самій риториці Трампа є суперечливі моменти – паралельно з жорсткими заявами він умудряється казати, ніби часткова відповідальність за війну лежить і на Зеленському з Байденом. Тим не менше, факт очевидний: інформаційний фон навколо Путіна дедалі більш вороже налаштований навіть з боку тих, хто раніше декларував дружбу. Кремль отримує чіткий меседж: Трамп більше не буде «другом Вови», якщо той не піде на угоду. Це створює новий психологічний тиск на Москву, що доповнює економічні та військові важелі.
Підходи сторін: США (офіційний vs. Трамп), Туреччина, Україна, Росія
Зібравши докупи всі ці заяви, важливо зрозуміти різницю в підходах ключових гравців. Риторика зближення – це ще не тотожність справжніх намірів. Насправді бачення миру у Вашингтоні, Анкарі, Києві та Москві суттєво відрізняються. Критично оцінимо позиції кожного:
• Сполучені Штати (офіційна лінія). До приходу Трампа американська стратегія була чіткою: максимальна підтримка України і тиск на Росію, щоб змусити агресора відмовитися від своїх цілей. Адміністрація Байдена заявляла, що «нічого про Україну без України», і наполягала: переговори можливі лише коли Москва продемонструє добросовісність (зокрема, припинить обстріли і виведе війська хоча б за лінію 2022 року). Фактично, офіційний Вашингтон бачив кінцем війни поразку Росії або, як мінімум, явну невдачу її агресії. У 2023 році державний секретар Ентоні Блінкен говорив про «Just Peace» – справедливий мир, який не може означати винагороду агресора територіями. Ця позиція узгоджувалась із підходом Києва. Проте з приходом Трампа в січні 2025-го офіційний курс США почав змінюватися: на перший план вийшла мета швидко припинити активні бойові дії, навіть якщо для цього доведеться шукати компромісів. Нинішній Білий дім, по суті, поєднує обидві лінії – декларує підтримку Україні, але паралельно просуває свій мирний план, що вимагає від Києва гнучкості. Це створює дихотомію: офіційно США досі партнери України, але неформально вони вже готові тиснути на неї задля глобального «reset» із Росією. Показово, що Кіт Келлог визнав: 22-пунктовий план не до вподоби й Україні теж . Отже, навіть союзники не в усьому поділяють українську позицію, шукаючи баланс між принципами і прагматикою.
• Дональд Трамп (персональний підхід). Хоча Трамп є главою США, його варто виділити окремо, адже його стилістика сильно різниться від класичної дипломатії Вашингтона. Трамп позиціонує себе як «єдиний, хто здатен домовитися» і завершити війну швидко. Його підхід відверто транзакційний: менше акценту на цінностях, більше – на угоді, яка виглядатиме виграшем. Звідси – ідея особисто звести Путіна і Зеленського, «укласти угоду хлопцями в кімнаті». Трамп готовий оперувати важелями тиску (санкції, замороження активів, погрози ізоляції) і водночас обіцяти пряники (скасування санкцій, інвестиції в відбудову, гарантії безпеки режиму Путіна тощо) – аби лиш досягти домовленості. Для України такий підхід – палка з двома кінцями. З одного, добре, що супердержава активно залучена до пошуку миру. З іншого, є побоювання: Трамп може піти на негласну змову з Путіним, уклавши «велику угоду», що задовольнить інтереси США і РФ за рахунок українських. Наприклад, теоретично він міг би погодитися на зняття санкцій і визнання контролю РФ над частиною Донбасу/Криму, якщо Путін погодиться припинити вогонь і відвести війська десь на інших напрямках. Публічно Трамп такого не говорить, проте його наголос на швидкості понад усе насторожує Київ. Саме тому Зеленський випробовує Трампа на міцність – скажімо, наполягаючи, щоб будь-які саміти обов’язково включали українську сторону і не підміняли її інтереси. Підхід Трампа можна описати як “мир через угоду”: він менш ідеологічний, більш бізнесовий. Це не означає гарантовано погано для України (бо й угода може бути прийнятною), але вимагає від української дипломатії максимальної чіткості і тиску, аби червоні лінії не розміняли.
• Туреччина. Анкара переслідує власні стратегічні інтереси. Її підхід – бути посередником і виграти репутаційно. Для Ердогана мир в Україні – це шанс зміцнити роль Туреччини як регіонального лідера, «гіперактивного брокера» між Заходом і Сходом. Туреччина демонстративно підтримує територіальну цілісність України (не визнає анексію Криму, допомагає безпілотниками «Bayraktar» тощо), але й відносин із РФ не розриває (газові проєкти, торгівля, туристичний потік). Тому її мирні ініціативи завжди балансували: без надмірного тиску на Москву, зі збереженням обличчя для Кремля. Коли Фідан каже, що Туреччина «вважає своїм обов’язком забезпечити мир» , це щира позиція – але мир на турецький погляд може означати компромісний «win-win», не обов’язково справедливий для України на 100%. Анкара, ймовірно, підтримала б ідею припинення вогню і замороження конфлікту, якщо це стабілізує Чорноморський регіон і збереже її економічні інтереси. Водночас Туреччина не піде проти волі США чи колективного Заходу, адже залежна від них фінансово. Тож її роль – підтримати будь-яке рішення, до якого схиляться Вашингтон і Москва, і надати майданчик, де це рішення оформити. Україні в роботі з Туреччиною важливо, щоб Ердоган не схилився надміру в бік Путіна. Поки що в Анкарі дотримуються нейтралітету, але історія знає приклади, коли велика угода між США та РФ укладалася за рахунок третіх країн – і Туреччина у такому випадку лише розведе руками.
• Україна. Для офіційного Києва мир можливий лише при виконанні ключової вимоги: повна деокупація українських територій (принаймні в межах стану на початок великої війни). Президент Зеленський однозначно заявляє, що не піде на територіальні поступки або легітимізацію агресії. Нинішні сигнали Києва – передача списку умов США, участь у переговорах у Стамбулі – не означають відступ від цієї позиції, а радше прагнення вписати український порядок денний у ширший дипломатичний процес. Тобто, якщо Захід вирішив випробувати варіант переговорів – Україна в них участь братиме, але просуватиме свою «формулу миру». На практиці українська стратегія двовимірна. Перший вимір – дипломатичний захист принципів: Київ наполягає, що жоден договір не може порушувати суверенітет і Конституцію України (а згідно з нею, Донбас і Крим – невід’ємні частини). Другий вимір – підготовка до будь-якого розвитку подій: попри розмови про переговори, Україна продовжує зміцнювати армію, отримувати зброю, вести наступальні дії там, де може. Така стратегія покликана або покращити позицію на переговорах силою зброї, або ж у разі провалу дипломатії – бути готовою до затяжної війни. Україна також мобілізує підтримку союзників (ЄС, країн G7), щоб ті стояли на боці «справедливого миру». Вдала для Києва тактика – це зробити так, щоб будь-який компромісний план від США/Туреччини фактично збігався з українською формулою миру. Чи вдасться це? Значною мірою залежить від обстановки на фронті: якщо українські війська до осені досягнуть успіхів, аргумент про необхідність поступок Росії втратить вагу. Якщо ж ні – тиск на Україну посилиться. Втім, навіть у складній ситуації Київ, судячи з усього, не готовий на «Мінськ-3», адже розуміє ризики повторення війни через кілька років. Тут ставка робиться на те, що міжнародна безпекова система не витримає ще одного обманливого перемир’я.
• Росія. Підходи Кремля мало змінилися з 2014 року: стратегія – грати на виснаження, тягнути час і нав’язати Україні капітуляцію на своїх умовах. Путін відверто зацікавлений у затяжній війні , розраховуючи пережити санкційний тиск і дочекатися вигідної кон’юнктури (наприклад, розколу Заходу або повернення проросійських урядів у ключових столицях). Мирні переговори для нього – це інструмент, а не ціль. Щоразу, коли Москва погоджується на діалог, за цим стоїть тактичний розрахунок: перегрупувати війська, отримати паузу, вибити для себе поступки (як-от зняття санкцій чи замороження лінії фронту). Заяви Лаврова про «другий раунд» у Туреччині та натяки Пєскова про якийсь «мирний меморандум» – це частина гри, де Росія хоче виглядати конструктивною, не поступаючись по суті нічим. Адже конкретики від Москви немає: вона висуває свідомо неприйнятні умови (визнати «нові територіальні реалії», тобто анексії; відмова України від НАТО; «денацифікація» тощо), щоб зірвати справжню домовленість, але при цьому звинуватити Київ у непоступливості. Свіжий приклад – лідер російської делегації Мединський на переговорах 16 травня. Зеленський прямо назвав його присутність бутафорією , адже Мединський не має реальної влади ухвалювати рішення. Це показує, що Путін не бажає особисто брати на себе відповідальність за мирний процес, надаючи перевагу грі у «поганого і хорошого поліцейського» (де він, мовляв, добрий цар, а підлеглі недомовилися). Однак зараз Кремль опинився перед дилемою: адміністрація Трампа наполягає на особистій участі Путіна у переговорах. І якщо російський диктатор відмовиться, США можуть отримати моральне право посилити ізоляцію РФ. З іншого боку, згода на саміт із Зеленським за участі Трампа змусить Путіна озвучити реальні компроміси (наприклад, відвід військ). Для нього це теж втрата іміджу «непереможного лідера». Тому, найімовірніше, Москва й надалі тягнутиме час і вимагатиме від України односторонніх поступок, вдаючи з себе зацікавлену в перемир’ї сторону. Її кінцева мета – домогтися хоча б часткового виконання своїх воєнних цілей через дипломатію: закріпити контроль над окупованими, ослабити Україну, зняти санкції. Любі розмови про справедливість чи міжнародне право для цього режиму – порожній звук. Такий цинічний підхід РФ є головною перешкодою для успішного мирного врегулювання.
Сценарії для України в другій половині 2025 року
Отже, якщо нинішня динаміка дипломатичних сигналів збережеться, у наступні місяці війна Росії проти України може розвиватися за кількома сценаріями. Розгляньмо найімовірніші та їхні наслідки:
1. Часткове перемир’я і замороження. У цьому сценарії зусилля США, Туреччини та інших посередників приводять до укладення угоди про припинення вогню десь у другій половині 2025 року. Можливо, це буде оформлено як тимчасове перемир’я на 30 чи 60 днів, яке потім подовжуватиметься. Активні бойові дії зупиняються, але політичне врегулювання не досягнуте – по суті, фіксується «лінія розмежування» за станом на момент угоди. Росія зберігає контроль над окупованими територіями (чи їх більшою частиною), Україна – право голосно заявляти, що це тимчасово. Таким чином, війна заморожується. Для України це вкрай ризикований варіант: пауза в боях може принести перепочинок і зменшити втрати, але ворог залишиться на її землі. Росія використає перемир’я для перегрупування військ, укріплення оборони на зайнятому і підготовки нової агресії, коли з’явиться нагода. Крім того, внутрішньо це важко сприйметься суспільством – після стількох жертв погодитися на російський протекторат над Мелітополем чи Донецьком означало б велике розчарування і політичну кризу в Києві. На міжнародному рівні замороження конфлікту підважить принцип непорушності кордонів: фактично агресор частково досягне свого, хоч і без офіційного визнання. Це створить небезпечний прецедент у глобальній системі безпеки – сигнал, що силове захоплення територій можна легітимізувати, якщо вміло затягувати перемовини. Такий розвиток подій був би стратегічно невигідним для України і всього демократичного світу. На жаль, його не можна виключати, якщо Вашингтон і європейські столиці втомляться від війни і вирішать «замирити» конфлікт бодай тимчасово. Україні в цьому разі доведеться наполягати на жорстких умовах перемир’я (максимально коротких і під міжнародним контролем), щоб не перетворити паузу на статус-кво.
2. Переговори без результату і затягування війни. Інший сценарій – дипломатична метушня триває, але сторони не доходять згоди. Трампів план буксує: Україна стоїть на своєму, Росія висуває неприйнятні вимоги, зустріч у Женеві (якщо й станеться) завершується без прориву. В такому разі восени 2025 року війна, ймовірно, продовжиться у позиційному форматі. Жодна сторона не матиме сил для великих наступів, але й поступатися не погодиться. Перемовини можуть перетворитися на перманентний процес – зі стрічками новин про чергові «раунди» або консультації, які дають нульовий результат (щось на кшталт переговорів у Нормандському форматі 2016–2020 років). Для України це означатиме подальший економічний і людський тягар війни, хоча й зі збереженням статусу жертви агресії та підтримки Заходу. США і союзники, можливо, паралельно будуть схиляти Київ до часткових компромісів, але безуспішно. Росія тим часом спробує використати відсутність прогресу, щоб сіяти розбрат між союзниками (мовляв, «Київ сам не знає чого хоче – ми ж пропонуємо перемир’я»). Стратегічно такий сценарій – гра на виснаження: хто першим не витримає. Україні важливо бути витривалішою – зберегти внутрішню стабільність, економіку і підтримку партнерів. Якщо зможе – з часом у Росії можуть наростати кризи (від санкцій чи політичні), що змінить ситуацію на її користь. Головний ризик цього сценарію: «пастка затяжної війни». Путін робитиме ставку, що у США в 2026 р. прийдуть до влади ізоляціоністи або Європа перестане постачати зброю. Україні ж треба довести протилежне – що вона протримається довше, ніж режим Путіна. Це важкий, виснажливий шлях, але він цілком реальний, якщо не буде іншого вибору.
3. Ескалація або зрив дипломатії. На жаль, історія знає випадки, коли невдалі мирні ініціативи приводили лише до нового витку ескалації. Якщо переговорний процес зірветься зі скандалом – наприклад, через провокацію або надмірний ультиматум – бойові дії можуть розгорітися з новою силою. Росія, відчувши себе загнаною в кут, може вдатися до ризикованих кроків: відновити масовані наступи, завдати ще жорстокіших ударів по інфраструктурі, чи навіть бовтати ядерною риторикою, щоб злякати Захід. З іншого боку, Україна у разі провалу дипломатії може отримати моральне право на більш рішучі дії – скажімо, удари по чутливих цілях на території РФ (заводи, військові бази) без огляду на реакцію посередників. Позиція Трампа у такому випадку стане визначальною: чи він піде на конфронтацію з Путіним, чи, навпаки, спробує відсторонитися, мовляв «ми зробили що могли». Якщо США займатимуть жорстку позицію, ескалація може навіть зіграти на користь України – наприклад, Конгрес затвердить нові пакети військової допомоги, НАТО посилить розвідку і тиск. Але якщо Вашингтон завагається, Росія відчує вседозволеність. Міжнародна безпека у разі ескалації опиниться перед загрозою більшого конфлікту: не можна виключати, що війна перекинеться на сусідні регіони (Чорне море, кордони НАТО) або спровокує кризу за участю інших гравців (Китай, Іран). Цей сценарій, безумовно, найгірший у короткостроковій перспективі, бо несе нові жертви. Проте парадоксально, що інколи загострення приводить до остаточного перелому. Якщо українська армія з допомогою партнерів відіб’є нову хвилю агресії і завдасть поразки російським силам, це може кардинально змінити позицію Кремля. Умовно кажучи, невдалий «Мінськ-3» теоретично може закінчитися більш результативним «Будапештом-2» (новою міжнародною угодою, але вже після реальної поразки РФ у боях). Проте це, звісно, ризикована гра з вогнем.
4. Прорив до справедливого миру. Найоптимістичніший, але й найменш імовірний сценарій – коли поточна дипломатична активність все ж приводить до справжнього мирного договору, який задовольнить базові вимоги України. Для цього потрібен збіг кількох факторів: непохитна позиція Заходу на підтримку суверенітету України, достатній воєнний тиск на Росію, а також готовність самого Путіна зробити крок назад для порятунку свого режиму. Уявімо, що до кінця 2025 року завдяки санкціям та втратам на фронті Росія опиниться на межі економічної або соціальної кризи. В Кремлі дозріє думка: краще зафіксувати хоч щось, ніж ризикувати всім. Тоді під егідою США і союзників може відбутися укладення великої мирної угоди. Її змістом могло б стати: виведення російських військ з окупованих областей (можливо, за винятком Криму, питання якого відкладуть на окремі переговори); створення демілітаризованої зони вздовж кордону; введення миротворців ООН; скасування частини санкцій в обмін на виплату компенсацій Україні та міжнародний контроль за дотриманням миру. Україна отримала б гарантії безпеки від провідних держав (щось на кшталт «Будапешт-плюс», але з реальними механізмами виконання), швидкий вступ до ЄС і масштабний пакет відбудови. Росія – зняття найболючіших санкцій, збереження обличчя (формально угода без слів «поразка»), можливо, мораторій на вступ України в НАТО на певний період. Такий компромісний, але в цілому прийнятний для України мир був би величезним успіхом для міжнародної системи права. Він показав би, що агресор зрештою не виграв нічого, окрім втрат, а світ здатен колективно зупиняти війни на основі принципів. На жаль, шанс реалізації цього сценарію наразі невисокий – головно через відсутність ознак, що Путін готовий відступити. Проте виключати його не можна: історія знає приклади, коли авторитарні режими раптово шукали виходу зі штанів, отримавши сильний удар (як це було з Сербією у 1999-му чи з СРСР в Афганістані наприкінці 80-х). Завдання України і Заходу – наблизити умови, за яких такий перелом стане можливим. Тобто нарощувати санкційний, військовий і політичний тиск, одночасно залишаючи Москві «золоте містечко» для відступу (як влучно зауважив один американський чиновник, Путін ризикує «спалити золотий міст, який Трамп перед ним проклав» , якщо зволікатиме). У цьому вислові – суть: вихід є, але він закриється, якщо Росія не використає шанс.
⸻
Синхронні мирні сигнали, що залунали останнім часом, свідчать про значні зміни у дипломатичній грі довкола війни в Україні. Наступає момент істини, коли багато залежатиме від холодної стратегії і відсутності ілюзій. Україні необхідно надалі мислити критично. Мінливі ініціативи США чи Туреччини не повинні навіювати помилкових надій: як показує досвід, і Мінськ, і Стамбул стали радше ілюзією перемир’я, ніж справжнім миром. Нинішні пропозиції – від «мирного плану Трампа» до турецького посередництва – також можуть обернутися пасткою, якщо випустити з уваги стратегічні імплікації. Для України ставка надзвичайно висока: або війна завершиться на умовах, що унеможливлять нову агресію, або ж будь-яка пауза тільки перенесе конфлікт у майбутнє, підірвавши самі основи світового порядку. Міжнародна система безпеки перебуває під випробуванням – і те, як буде розв’язано українське питання, визначить її обличчя на десятиліття вперед. Україна, зі свого боку, не має права на помилку: вона повинна використати дипломатичний момент, щоб зміцнити підтримку союзників, але без жодних поступок, що підривають суверенітет і справедливість. Критичний, тверезий підхід – ось що наразі потрібно Києву. Світ хоче миру, але мир буває різним. Завдання України – добитися, щоб мир був справжнім, а не черговою оманою. Як влучно сказав Зеленський, повернення до хибних сценаріїв на кшталт «Мінська» неприпустиме. Тільки так перемир’я не стане ілюзією, а переросте в довгострокову безпеку – і для України, і для всієї Європи.
Олексій Мацука
