За тиждень до ймовірної зустрічі у Стамбулі дипломатичний ландшафт Європи знову нагадує мінне поле: заяви йдуть назустріч одна одній, обіцянки не супроводжуються змістом, а прозорості у стратегічних намірах ключових гравців бракує. Замість системного діалогу — гра в очікування і позиційний обмін інформаційними ударами. Те, що могло стати продовженням гуманітарного жесту з обміну полоненими, дедалі більше нагадує затяжну партію в дипломатичний покер.
Головна інтрига — чи сядуть американці за стіл переговорів? Спецпосланник Трампа Кіт Келлог обіцяє — “ми будемо у Стамбулі”. За його словами, поряд з радниками з Німеччини, Франції й Великої Британії, США готові стати співгарантами домовленостей. Та The Atlantic повідомляє: ніякої офіційної делегації не буде, є лише побажання “слідкувати за прогресом”. Ця двозначність — типова для нинішнього Білого дому. Вона ілюструє небажання брати на себе політичний ризик потенційних невигідних для Києва домовленостей, залишаючи простір для маневру у внутрішній політиці.
Келлог виступає у ролі прагматика — визнає російські побоювання щодо НАТО “не безпідставними”, натякає на наявність чотирьох країн-членів Альянсу, які не готові бачити Україну в його складі, водночас апелюючи до масштабу втрат обох сторін (“1,2 мільйона загиблих і поранених”). Це вже не мова про цінності, а бухгалтерія великої політики.
Паралельно, Берлін, Париж і Лондон отримують шанс на роль головних фасилітаторів української позиrції. Саме європейські радники, за даними Келлога, були креаторами українського меморандуму з 22 пунктів у Лондоні. Формально — це тяглість західної підтримки. Фактично — ризик, що за відсутності чіткої американської лінії Європа опиниться між двома вогнями: вимогами Києва і небажанням ескалації з Москвою.
Для Києва це подвійна дилема: чи варто довіряти партнерам, чия позиція може змінитися від будь-якого подиху з Вашингтона?
Москва поводиться прогнозовано жорстко. Постпред РФ в ООН Василь Небензя озвучує “чорне-біле”: або мир на умовах Кремля, або “неминуча поразка” з іншими — ще жорсткішими — вимогами. Звична стратегія тиску і спроба виставити Україну стороною, яка затягує процес. Додає неоднозначності і Пєсков: меморандум РФ не буде оприлюднений, а значить, працювати доведеться з “тіньовим” порядком денним.
Для української сторони ситуація типова для останніх двох років: зовнішній тиск змінюється підказками про “серйозність намірів”, а фактичних пропозицій від РФ немає. Келлог, не без менторства, радить “не говорити про бойкот” і демонструвати конструктивність. Але як вести конструктивний діалог, якщо опонент не готовий розкривати власні умови, а західні союзники публічно не визначились зі своєю позицією?
Контакти працюють — Умеров отримує дзвінок від Мединського з конкретикою щодо “дати і місця” зустрічі. Але ключове питання: чи вистачить цього для реального прориву, якщо рішення лишається за тіньовими переговорами Вашингтона й Москви?
За кілька днів до стамбульської зустрічі питань більше, ніж відповідей. Хто реально сяде за стіл від імені США? Чи привезе Росія свої пропозиції, чи знову піде на затягування часу? Наскільки Захід готовий тиснути на Україну, і чи є у Києва запас міцності, щоб не піддатися на “мир за будь-яку ціну”?
Келлог розділяє “пункти, що підлягають обговоренню, і ті, що не підлягають”, але не деталізує. Для Києва ця межа очевидна: цілісність і суверенітет. Для Москви — гарантії щодо НАТО і легітимізація окупації. Умови не сходяться, але дипломатичний процес триває.
Війна перейшла у фазу “промислового масштабу”, кожен день зволікання — це нові втрати, нова руйнація, новий тиск на економіку. Але поспіх у пошуках компромісу на умовах сильнішого здатен породити ще більшу кризу. Обмін полоненими (“1000 на 1000”) — важливий сигнал, але від гуманітарних жестів до політичного миру — дистанція не в кілометрах, а в глибоких розбіжностях інтересів.
Стамбульські переговори цілком можуть стати як кроком до миру, так і наступною серією “дипломатичного театру”. Немає прозорості, немає єдності позицій серед партнерів, і немає довіри між сторонами конфлікту. Але сам факт готовності до перемовин — вже прогрес порівняно з точкою рік тому. Для України критично важливо не загубити орієнтир: поступка заради компромісу сьогодні може коштувати державності завтра.
Війна триває у кабінетах і за столами переговорів не менш жорстко, ніж на полі бою. І головний результат — хто втримає власну суб’єктність у цій грі інтересів.
Олексій Мацука
Читайте також: Чотири сценарії завершення війни: що прогнозує JPMorgan для України
