Коли торгівельні війни між Вашингтоном і Пекіном досягли піку, багато транснаціональних компаній почали переводити своє виробництво з Китаю у В’єтнам, сподіваючись захистити свої ланцюги постачань від ризиків американських тарифів. В’єтнам швидко став одним із головних вигодонабувачів, із суттєвим зростанням експорту до США й притоком інвестицій у промислові зони країни.
Здавалося, що така переорієнтація може зменшити стратегічну залежність світової економіки від Китаю, але ці зміни виявилися менш тривалими, ніж передбачалося. Деякі компанії дійсно зберегли виробництво у В’єтнамі, однак багато хто пізніше повернув частину процесів до Китаю або почав використовувати гібридні моделі виробництва, розподіляючи ключові етапи між обома країнами.
Економічні експерти вказують: причиною є не лише логістична ефективність, а й висока спеціалізація китайських виробників, складність інтеграції з в’єтнамською індустрією та нестача кваліфікованої робочої сили у В’єтнамі для задоволення глобального попиту. До того ж, політична невизначеність навколо американських тарифів змусила компанії знову переоцінити свої ризики.
У підсумку, хоча В’єтнам і залишився важливим центром виробництва для багатьох компаній, очікувана велика міграція бізнесу з Китаю не відбулася. Китай, незважаючи на політичне та торговельне напруження, зберігає роль ключового гравця у світових виробничих ланцюгах, а В’єтнам поки що не зміг повністю скористатися хвилею змін, спричинених торговельною війною.
