Понад три роки після початку повномасштабної війни Київ живе на межі: поруч із сиренами та вибухами працюють кафе й театри, а діти починають навчання в укриттях. Водночас серед українців зростає тривога — чи не втомилася Європа від українських подій і чи готова підтримувати далі. Опитування свідчать: віра в швидке членство в ЄС падає, а майже кожен п’ятий вже не очікує на вступ узагалі. Знижується й ентузіазм щодо допомоги Україні серед сусідів — лише третина поляків підтримують вступ до ЄС, половина не проти завершення війни навіть ціною втрати територій.
Попри це, у свідомості українців боротьба — це не лише за території, а й за право бути частиною Європи і її цінностей. Вуличні акції, культурні проєкти, осмислення втрат і героїзму стають способом опиратися забуттю. Для багатьох очевидно: якщо українська культура й пам’ять зникнуть — втратить і сама Європа. Українці не відступають від своєї мрії повернутися до європейської родини та вірять у спільне майбутнє, навіть попри втому і байдужість частини суспільств ЄС.
