Маріупольський театр, який після війни опинився в еміграції, нині об’єднує молодих акторів із різних театрів міста, майже всі вони мешкають і виступають за кордоном. Колись у них були мрії про майбутнє в Україні, проте війна все змінила. В інтерв’ю двадцятирічний Владислав П’ятін-Пономаренко ділиться, що до повномасштабного вторгнення мріяв жити у Львові чи навіть Америці, а Маріуполь здавався йому надто провінційним. Після початку війни разом із трупою він опинився в різних країнах, сам Влад зрештою оселився в Ірландії.
У новій реальності, попри ностальгію та спогади про простоту українського соціуму, повернення додому не здається можливим: частина акторів не бачить там для себе майбутнього, іншим важко уявити повернення в країну, де все сильно змінилося. Для них театр став способом зберегти відчуття дому та ідентичність, навіть якщо цей дім тепер — десь за тисячі кілометрів від Маріуполя.

