Як українські олігархи шукають нові шляхи після «мінеральної угоди» зі США

Старий порядок зламується тихо, ніби ніч, що зміщується світанком. «Мінеральна угода» між Україною та США — подія, що загрожує традиційним іграм великого бізнесу в тіні держави. Йдеться про спільний видобуток і модернізацію інфраструктури 57 ключових мінералів, які донедавна були під контролем вузького кола осіб.

Ця угода ламає схему, де бізнес і політика змішувалися у приватних домовленостях. Формально — багато обіцянок прозорості, 50/50 у розподілі активів, рівні права, без втрати суверенітету чи власності. Але у кулуарах панує напруга: старі кланові структури шукають нові ходи, небезпека втратити владу відчутна, навіть якщо на публіці всі посміхаються.

За цієї нової доби контроль над надрами вже не є гарантованим квитком у парламент або кабінети влади. Олігархи звикли домовлятися один з одним, але тепер їм доведеться рахуватися не лише з українськими законами, а й українсько-американським моніторингом та іноземними інвестиціями (CES, Glavcom). Одні готують стратегії виживання, інші — намагаються втриматися за будь-яку ціну.

Настає час, коли закулісна гра перестає бути безпечною. Новий курс кидає виклик тим, хто не звик до справжньої конкуренції і контролю.

Мінеральна угода: історія, умови та гравці

Мінеральна угода між Україною та США розбурхала не лише політичні еліти, а й всю бізнес-спільноту. Вона змінила багаторічні правила, за якими українські олігархи розподіляли потоки й вплив. На шаховій дошці українських надр тепер нові фігури — і старі гравці вже не відчувають колишньої впевненості.

Десятиліттями потоки з корисних копалин йшли через кланові мережі. Олігархи за кулісами обирали, кому дістанеться ліцензія, кому — фінанси, а хто залишиться за бортом. Для них надра були ключем до контролю влади — можливістю впливати на закони, кадрові призначення та навіть зовнішню політику.

Ключові положення нової мінеральної угоди
• Угода між Україною та США стосується 57 мінералів, включаючи нафту, газ, літій, титан, графіт, уран, кобальт, рідкоземельні метали та інші стратегічно важливі ресурси.
• Вона поширюється лише на нові родовища та ліцензії, які видаватимуться після набуття чинності угодою.
• Дохід від нових ліцензій і контрактів буде спрямовано до спеціального фонду, який інвестуватиме в Україну.
• Існуючі ліцензії, які вже приносять дохід державі (наприклад, через «Нафтогаз» чи «Укрнафту»), не входять до сфери дії угоди.

В Україні значна частина надр (нафта, газ, титан, марганець, уран, графіт, рідкоземельні метали) контролюється невеликою групою олігархів та пов’язаних із ними бізнес-груп. Серед найбільш впливових фігурують:

• Рінат Ахметов (група СКМ) – контролює значну частину видобутку залізної руди, вугілля, а також має 39 спецдозволів на надра.
• Вадим Новинський (Смарт-холдинг) – 17 дозволів, переважно на нафту і газ.
• Віктор Пінчук (група Істван) – 12 дозволів, нафтовидобуток.
• Геннадій Буткевич (АТБ) – 11 дозволів, різні корисні копалини.
• Павло Фукс (East Europe Petroleum, раніше Golden Derrick) – 19 дозволів, нафта і газ.
• Ігор Коломойський, Геннадій Боголюбов – значна частка нафтогазових спецдозволів.
Також серед контролерів надр – Микола Злочевський, Ігор Котвицький, Леонід Козаченко, Юхим Звягільський, Олександр Онищенко та інші, які володіють значною частиною приватних дозволів на нафту і газ.

Тепер структура може змінитись. Нові умови впроваджують:

• Публічний конкурс ліцензій, де частину повноважень передадуть міжнародним спостерігачам;
• Двосторонній моніторинг, що унеможливлює кулуарні домовленості;
• Джерела прибутків більше не залежать від «старих звʼязків», постає 50/50 баланс — як у фондах, так і рішеннях щодо нових проектів.

Що раніше давалося одним дзвінком, тепер потребує:

1. Публічної звітності,
2. Узгодження з міжнародними партнерами,
3. Прозорих тендерів.

Ці зміни особливо боляче вдарять по найбільших гравцях, які звикли вирішувати все швидко і непублічно.

Американські корпорації — не просто інвестори. Вони стають «маршалами» на шаховому полі, де кожен крок під мікроскопом міжнародних експертів. Їхня роль виходить за межі постачальників технологій: саме вони впливають на формування фінансових потоків та напрямків інновацій у видобутку.

Ключові моменти:

• Правила гри диктують західні стандарти прозорості;
• Фінансовий контроль здійснюється через міжнародні фонди з паритетним управлінням;
• Головне право вето у спірних ситуаціях мають спільні консультаційні ради, а не «свої люди»;
• Американські компанії вже вклали сотні мільйонів у модернізацію інфраструктури, формуючи міцний «кістяк» для управління надрами.

Українські бізнес-групи все ще можуть зберегти частку впливу, але лише якщо навчаться працювати за новими правилами:

• Глибока трансформація корпоративної культури,
• Відмова від «закритих клубів» на користь консорціумів з іноземними партнерами,
• Зосередження на спільному розвитку, а не тільки інтересах вузької групи.

Підсилити розуміння, чому США не просто інвестор, а повноправний співвласник процесу, допомагає аналітика Голосу Америки про довгострокові зобовʼязання американців щодо прозорості. Також детальніше про недоліки та переваги угоди для України читайте тут — Finclub про умови угоди зі США.

Зараз, коли правила визначає не один олігарх, а ціла коаліція експертів і закордонних партнерів, головна битва точиться не за гаманці, а за прозорі правила гри. Але виживе той, хто пристосується і зрозуміє: прибуток тепер не там, де «свій», а там, де всі бачать. Угода поки прямо не зачіпає їхні вже видані дозволи, але обмежує можливості отримати нові ліцензії на стратегічно важливі ресурси – тепер іноземні (зокрема американські) компанії отримають рівний доступ до нових аукціонів, що підвищує конкуренцію і ускладнює олігархам розширення своїх активів у майбутньому. Таким чином, найбільше від нових правил постраждають ті, хто планував збільшувати свою частку у видобутку нових родовищ. Серед них: Коломойський, Боголюбов, Пінчук, Ахметов, Фукс, Злочевський, Жеваго, Фірташ, Буткевич та інші

Реакція олігархів: між мовчанням і закулісною боротьбою

Після підписання мінеральної угоди між Україною та США великі бізнес-групи опинилися на роздоріжжі. Одні обрали повне мовчання та відвертий песимізм у публічних коментарях. Інші перейшли до гри «за лаштунками»: стежать, хто і з ким укладає альянси, приглядаються до іноземних гравців, обдумують нові сценарії збереження власного впливу. Час колишньої вседозволеності минув — тепер олігархи змушені рахуватися з тим, що їхні схеми стали уразливими перед західним контролем, а роль «непомітних режисерів» поступається інтересам зовнішніх партнерів.

Психологічний тиск на еліти зростає щодня. Над Україною вирує війна, економіка тріщить, а західне партнерство змінює навіть дрібні правила гри. Для великого бізнесу тепер загроза втрати активів — не далека перспектива, а щоденна реальність.

У приватних кабінетах — безсонні ночі, постійні консультації з юристами, невідомість майбутнього:

• Втрата звичних механізмів захисту через зникнення «телефонного права».
• Необхідність погоджувати будь-які кроки не тільки з українською владою, а й з американськими представниками.
• Вимушене укладання партнерств із тими, хто ще вчора був конкурентом чи навіть ворогом.
• Дедалі гостріша конкуренція навіть усередині кланів — кожен думає спершу про себе.

Кожен день під знаком стресу й недовіри. Хто не встигне підлаштуватися, може за одну ніч опинитись поза грою. Олігархи, які мислять стратегічно, не обирають лише очікування. Вони шукають способи лишатися у грі навіть за нових, майже незручних для них умов.

Ось кілька інструментів, які залишаються в їхньому арсеналі:

• Партнерства із західними інвесторами
  Замість жорсткого протистояння частина українських бізнес-лідерів укладає партнерські угоди, формально погоджуючись на прозорість і контроль. В обмін на це вони стають корисними західним гравцям як ключ до місцевих реалій, забезпечуючи плавний «мостик» до українського ринку. .
• Вплив через парламент
  Олігархи не втрачають свого лобістського впливу. Часто діють через народних депутатів, які просувають законопроекти про податкові канікули, обмеження націоналізації, особливі умови зміни власників активів.
• Участь у фондах відновлення
  Після війни величезні суми грошей підуть у відновлення інфраструктури — і саме тут бізнесменам лишається шанс закріпитися. Формують квазіпублічні фонди, де розподіляють кошти від імені західних агентств, водночас зберігаючи вплив у ключових економічних рішеннях. Така двошарова система дозволяє залишатися на ключових позиціях без прямої медійної участі.

У реаліях 2025 року українські олігархи повільно, але впевнено змінюють свої тактики. Справжня боротьба лише починається, а новий баланс сил ще тільки вимальовується. Дізнатись більше про політичні параметри співпраці та деталі підписаної угоди з обох сторін допоможе повний текст документа.

Моделі виживання: як олігархи пристосовуються до гри за новими правилами

Українські олігархи звикли до життя у закритих клубах, де домовленості вирішують усе. Але «мінеральна угода» розколола знайомий світ, змусивши великий капітал шукати нові сценарії. Моделі виживання все менш схожі на відкриту боротьбу та все більше нагадують шахову партію із несподіваними союзами та ставками на ті сфери, де ще можна зберегти вплив.

Коли контроль над надрами став предметом міжнародного контролю, традиційні альянси почали давати тріщини. Частина великих гравців більше не діє як єдиний моноліт — замість цього вони створюють тактичні союзи, часто навіть з колишніми конкурентами. Новий порядок вимагає гнучкості, і тому ми бачимо:

• Появу багаторівневих консорціумів: Робота у кількох юрисдикціях одночасно дає шанс втримати частину активів і відповідати новим вимогам прозорості.
• Вихід капіталу у західні юрисдикції: Значна частка фінансових потоків і структурних компаній переноситься в країни ЄС чи навіть США, щоб убезпечити активи та скористатися перевагами місцевих правових систем.
• Секретні пакти та ситуативні союзи: Навіть ворожі колись бізнес-групи ладні діяти спільно, якщо це дає змогу обійти нові бар’єри.

Аналітики зазначають, що українські групи впливу вже не мають стабільної піраміди та поступово трансформуються у мережеву модель (Mind Intelligence про зміну конфігурації груп впливу). Ще вчора домовленість у київському ресторані вирішувала все — тепер у грі беруть участь юристи та консультанти з Лондона чи Цюриха.

Показовий приклад переформатування — створення консорціумів із західними партнерами для роботи у сфері енергетики, де український мажоритарний контроль замінюється системою паритету із західними інвесторами. Динаміка цих процесів нагадує, як українські компанії у складні роки війни спасалися через об’єднання для досягнення економічної стійкості (аналіз моделей стійкості в умовах війни).

Олігархи звикли робити ставку на галузі з гарантованим кеш-флоу. У нових умовах коло можливостей хоч і звузиться, але вони міцно тримаються за три ключових напрямки:

• Фінансовий сектор. Незважаючи на нові обмеження, банки та страхові компанії залишаються інструментом впливу. Можливість швидкої трансформації фінансових потоків і гнучкість у структуруванні активів дозволяють олігархам перегравати ситуацію навіть під жорсткішим наглядом.
• Медіа. Навіть при тиску антимонопольного регулювання та західних стандартів прозорості великі гравці не поспішають відпускати свій контроль над телевізійними і диджитал-ресурсами. Медійний вплив — це засіб тиску, захисту і торгу одночасно (моніторинг медіа друзів олігархів).
• Інфраструктура. Величезний попит на відновлення після війни — це шанс потрапити у нові, прозоріші фонди співфінансування. Тут бізнес-групи роблять ставку на створення спільних підприємств із західним капіталом, а також на контракти в транспорті, енергетиці, регіональних проєктах.

Попри всі обмеження, українські бізнес-групи практикують довгострокове мислення. Вони частково поступаються публічним контролем, але залишають приховані важелі у ключових секторах. Один із небагатьох, хто публічно визнав зміну епох і глибину змін, — Ринат Ахметов (інтерв’ю про майбутнє олігархів і економіки).

У короткій перспективі це боротьба за збереження капіталу й обличчя. На довгій дистанції — це стратегія виживання, де баланс між старими практиками і вимогами нової доби вирішуватиме все.

Майбутнє олігархії, демократії та економіки після мінеральної угоди

Підписання мінеральної угоди з США для багатьох стало межею — крапкою відліку нової політичної та економічної реальності. Українська модель великого бізнесу, в якій «закритий клуб» був центром сили, опинилася перед вибором: або трансформація, або втрата керма. Угода змусила бізнес-еліту, політиків і суспільство переглянути, кому насправді будуть належати українські надра — і які саме механізми лишають шанс на збереження впливу над ними.

Відчуття, що Україна стоїть перед ризиком економічної колонізації, виникло не на порожньому місці. За умовами угоди, іноземні партнери отримують суттєву частку доходів і доступ до ліцензування нових покладів. Західна преса вже порівнює ці умови з повоєнною реструктуризацією Німеччини чи Японії, де зовнішній контроль істотно обмежував внутрішній суверенітет (Ukrinform аналізує ризики мінеральної угоди).

На папері залишається рівноправне партнерство. Проте якщо нові правила не будуть підкріплені справжньою реформою, існує ризик: старий «замкнений клуб» олігархів просто змінить своє обличчя — адаптується, втреється у західні структури й ще довго диктуватиме агресивну політичну гру. Як не втратити контроль і чи реально раз і назавжди зламати олігархічну спадщину?

Ключові відповіді:

• Гарантії прозорості через міжнародний аудит
  Лише залучення незалежних аудиторів та міжнародних антикорупційних структур дає шанс не скотитися у «кумівську» схему під новим брендом. Відсутність аудиту перетворює всі обіцянки на красиві фасади для старих договірняків.
• Потужне антимонопольне законодавство
  Важливо не дозволити новим групам перетворити спільні фонди на ще один канал концентрації впливу. Законодавчі зміни мають блокувати будь-які спроби створення економічних монополій — як місцевими, так і закордонними структурами.
• Посилення участі середнього бізнесу та громадянського суспільства
  Реформу вбиває відсутність конкуренції. Україні потрібні механізми, які залучать до розподілу ресурсів середній та малий бізнес, а не тільки великі фінансово-політичні групи (досвід Польщі й Чехії показує: там, де доступ до надр отримують малі гравці, демократія реально зміцнюється. Аналітика про роль середнього класу в реформах).
• Публічність процесів та відкриті реєстри
  Вся інформація про власників ресурсів, ліцензій, розподіл прибутків, має бути доступною в реальному часі. Це найкраща протиотрута від намагань олігархів сховатися у лаштунках чужих компаній чи підставних осіб.
• Обмеження на політичний вплив «ресурсників»
  Законодавчі бар’єри на переплетення політичної влади та видобувної індустрії — це не просто формальність. Це рівень безпеки від прихованого «бізнес-парламенту» в майбутньому.

Справжньою революцією міг би стати гнучкий інклюзивний підхід, коли замість замкненості Україна відкриває ринки для широкого кола учасників, забезпечує моніторинг кожного рішення, створює незалежні наглядові ради. Але лише тоді, коли держава діє як сторож, а не як мовчазний статист.

Ризики завжди лишаються, адже навіть ідеальний закон непросто впровадити, коли старі гроші і звʼязки ще не втратили впливу. Однак, якщо країна візьме курс на суверенний розвиток та конкурентність, «мінеральна угода» може стати стартовим майданчиком не для нового клубу, а для глибокого оновлення (друга думка — аналіз стратегій США щодо економічного контролю).

Головна задача — не просто віддати ліцензії чи змінити розклад сил, а побудувати фільтри, які перешкоджають поверненню олігархії, хоч би під якою маскою вона не зʼявилася. Саме інститути, а не персональні домовленості, вирішують, чи стане Україна рівним партнером у світовій економіці, чи залишиться джерелом сировини під чужим наглядом.

В перспективі, якими би не були умови договору, майбутнє залежить від сили та якості українських законів: або вони стануть щитом для національних інтересів, або лишаться фігурками у чужій геополітичній грі.

Українська олігархія не зникає за одну ніч — вона змінює маски. Мінеральна угода зі США, попри обіцянки прозорості, лише відкрила ще одну арену для боротьби за великі ресурси (BBC Україна, Financial Times). Головні ризики для України — це ймовірне звуження реального контролю над надрами, посилення залежності від зовнішніх гравців і загострення політичної конкуренції на тлі суспільної нерівності (Radio Liberty, Daycom). Олігархи досі мають ресурси і адаптивність: вони швидко переходять до схеми ситуативних союзів, частково легалізують вплив через партнерство з новими фондами та західними інвесторами (Forbes Україна).

Для країни це складна точка вибору. Від сили законів і прозорості контролю над ресурсами залежить, чи стане ця угода фактом очищення системи, чи новою ілюзією змін. Усе вирішує той людський фільтр, що зупиняє будь-яку спробу старих схем жити у нові часи.

Сьогодні Україна стоїть поруч з тінню минулого, тримаючи на долоні нові інструменти розвитку. Чи зуміє країна не лише пережити, а й вирости з цього протистояння — залежить від рішучості не зрадити себе.

Дякую, що залишаєтеся пильними й не байдужими. Розкажіть у коментарях, якою бачите роль великого бізнесу в новій Україні.

Олексій Мацука