Чому відносини Китая та України перетворилися на тест глобального порядку, де позиція Китаю щодо війни й оголошений мирний план Пекіна співіснують із практикою «Китай підтримує Росію».
Економіко-технологічний вимір: Союз Китаю та Росії під західними санкціями
Після 24 лютого 2022 р. Пекін швидко став «економічною подушкою» Кремля: товарообіг у 2023 р. перетнув 200 млрд дол., а до весни 2025-го наближається до 250 млрд. Китайські автовози, дизелі та мікрочипи заповнили російський імпортний вакуум, тоді як російська нафта й газ продаються зі знижкою, що компенсує втрату європейського ринку. Формула проста: західні санкції спрямовані на стримування двійкового експорту, але сірі схеми — від переупакування мікроелектроніки в ОАЕ до фінтех-тунелів у Гонконзі — дозволяють РФ отримувати критичні комплектуючі.
Ба більше, нові дані Мінторгу США показують, що лише за 2024 р. постачання інтегральних схем із Китаю в Росію зросли на 58 % до 283 млн дол. А вереснева заява Курта Кемпбелла про «дуже суттєву допомогу» Пекіна російській військовій машині доповнила картину, підкресливши обмін: мікрочипи та дрони в обмін на російські ноу-хау з ракетних двигунів та субмаринних систем (POLITICO). Саміт Сі—Путін 8 травня 2025 р. у Кремлі лише закріпив цей тренд, урочисто проголосивши партнерство «друзів зі сталі» та обіцянку «рішуче протистояти США» (Reuters). Для України наслідок очевидний: що сильніше Китай підтримує Росію, то довше триває її здатність фінансувати війну, а отже економічний аспект відносин Китая та України стає фронтом санкційного тиску, де Київ і Вашингтон вимушені шукати нові способи перекрити ланцюжок «двійкового» імпорту.
Дипломатія «вибіркового нейтралітету»: між мирним планом і підривом самітів
Офіційна формула Пекіна про китайський нейтралітету у війні звучить привабливо у цитатах речниці МЗС Мао Нінь про «справедливу, стійку й обов’язкову угоду». Та реальність показує інше. Відмова брати участь у «Глобальному саміті миру» в Швейцарії (червень 2024 р.) і паралельна презентація з Бразилією мирного плану Китаю без слів «суверенітет» і «територіальна цілісність України» — очевидний сигнал: Пекін бачить війну через призму власної конкуренції із США, а не через гуманітарний вимір.
Китайська дипломатія діє превентивно. Посол Чжан Ханьхуей системно артикулює тези про «винуватий Захід» на латиноамериканських і африканських майданчиках, відбиваючи голоси, необхідні Києву для підтримки у Генасамблеї ООН. А організація «поганої дипломатії», коли лідерів Глобального Півдня переконували не їхати до Швейцарії, відверто контрастує з твердженнями про нейтралітет.
Чи змінить картину мирний план Китаю? Київ розуміє, що будь-яка рамка без пункту про виведення російських військ — це гра на користь Москви. Нині позиція Китаю щодо війни виглядає як спроба заморозити лінію фронту, убезпечивши РФ від поразки, але водночас не допустити її повної перемоги. Стан гібридного миру комфортний для Пекіна.
Китай і НАТО: дилема «східного фронту» для Альянсу
Зустріч Сі та Путіна 8 травня показала: китайська риторика про «двоярусне стримування США» дедалі частіше перекладається у військову синергію. Розмови про спільні навчання у Східній Арктиці та координацію супутникових угруповань підкріплюють тривогу: зволікання Заходу в Україні може створити прецедент для Тайванської протоки. Так виникає стратегічна формула «Китай і НАТО»: якщо Альянс загрузне у виснажливій підтримці Києва, ресурси на Азійсько-Тихоокеанський театр будуть обмежені.
Паралельно, механізм вторинних санкцій дедалі більше тисне на китайські банки, що працюють із російськими структурами. Але ефект контрзаходів у Піднебесній поки стримується рекордними валютними резервами і можливістю перерозподілу експорту в Глобальний Південь. У цьому сенсі відносини Китая та України — це не лише про Україну; це стрес-тест для НАТО, який демонструє, чи здатен Альянс відпрацьовувати багатотеатрові кризи.
Києву варто посилити консультації у форматі «Україна-НАТО-Індо-тихоокеанські партнери», залучаючи Японію й Австралію до спільних проєктів із кіберзахисту та протидії дронам. Це розширює переговорний простір: Пекін починає рахуватися з ризиком виходу конфлікту за межі європейського континіуму, що несе витрати для його «мирного піднесення».
Куди еволюціонують відносини Китая та України після 2025 р.?
По-перше, стратегія Пекіна лишається: не допустити колапсу РФ, але й уберегтися від західного ембарго на критичні технології. Китайсько-російський союз буде поглиблюватися у високих технологіях — від мікроелектроніки до космічної навігації. Україні варто готуватися до довгострокового змагання ресурсів: економічне виснаження Москви затягнеться, доки в неї є доступ до китайського ринку.
По-друге, китайська дипломатія й надалі буде мінімізуватиме участь у багатосторонніх платформах, які організовує Київ, просуваючи альтернативні саміти з акцентом на «усунення першопричин кризи», тобто НАТО. Тому українська сторона має будувати коаліції поза офіційними форматами — через парламентарні форуми, платформи міст-побратимів і цифрові гуманітарні ініціативи, де китайські експерти-реалісти готові до прагматичного діалогу.
По-третє, найближчі місяці стануть вирішальними для того, щоб відносини Китая та України не зникли з глобального радару. Києву необхідно конвертувати доказову базу постачань дронів та мікрочипів у спільні розслідування з ЄС та «Великою сімкою», позбавляючи Пекін можливості приховуватися за наративом про «чистий бізнес».
І нарешті, вікно можливостей: Китай прагне доступу до зернових і зеленої енергетики. Якщо Україна запропонує довгострокові концесії на «зелений водень» або модернізацію Чорноморських портів із китайськими інвестиціями під гарантії безпеки — це може стати «морквою», що схилить Пекін до реальної рівноваги. Проте без чіткої західної позиції щодо санкцій та ролі НАТО такий компроміс не стане стійким.
У підсумку, геополітична шахівниця показує: поки триває війна, відносини Китая та України залишатимуться похідною від трикутника Пекін-Москва-Вашингтон. Україна може активніше формувати правила гри — через прозорість ланцюгів постачання, коаліцію технологічних демократій і творення нових форматів безпекового партнерства. Саме це, а не абстрактні заклики, визначатиме, чи перетвориться китайський «мирний план» на реальний інструмент миру, чи лишиться черговою дипломатичною ширмою.
Поки що Пекін майстерно використовує ситуацію для зміцнення власних геополітичних позицій, надаючи Росії критично важливу економічну та технологічну підтримку, водночас зберігаючи формальний нейтралітет та уникаючи прямого військового втручання. Декларативна позиція Китаю щодо війни часто контрастує з його реальними діями, які свідчать про мовчазну, а подекуди й активну підтримку російської агресії. Мирний план Китаю, позбавлений ключових для України елементів, та його дипломатичні зусилля, спрямовані на підрив українських мирних ініціатив, лише підкреслюють прагнення Пекіна грати за власними правилами.
Динаміка відносин Китаю та України надалі залежатиме від багатьох факторів, включаючи перебіг бойових дій, стійкість західної підтримки України та внутрішньополітичну ситуацію в самому Китаї. Однак вже зараз очевидно, що Пекін розглядає війну в Україні не як окремий регіональний конфлікт, а як важливий епізод у глобальному протистоянні зі США та їх союзниками. Стратегія Китаю спрямована на ослаблення Заходу, посилення зв’язків у рамках умовного китайсько-російського союзу, та просування власного бачення світового порядку. Ця гра має довгострокові наслідки не лише для України, але й для всієї архітектури міжнародної безпеки.
