Другий день поспіль у сквері між театром Франка та непрацюючим фонтаном стоять люди з картонками. Їх небагато – у п’ятницю менше двохсот, переважно молодь, більшість – жінки. Картонок, до речі, більше, ніж людей: десятки їх розкладені на газонах і в пустій чаші фонтану, ніби протест лишив собі заступників на час обідньої спеки. Гасла прості: “Руки геть від Федорова”, “Дрони, а не люди”, “Чому у міністрів більше ротацій, ніж у військових?”.
І от що насправді мене цікавить у цій картині. Не сам Федоров. А те, чого на цій площі немає.
Довіра до ТЦК, за даними соціологів, коливається на рівні десяти відсотків, а соцмережі щодня вибухають від відео чергової “бусифікації”.
Запит на оновлення влади, за опитуваннями, сягнув уже майже 90%.
Виходить, болить одне – а на вулицю виходять за інше. Чому?
Моя відповідь така: в Україні воєнного часу у вуличний протест конвертується не масштаб болю, а наявність моральної ліцензії. Протестувати можна там і тільки там, де свою вимогу можна вписати в певну рамку. Де протест виглядає як протест за армію, а не проти війни.
Кейс Федорова проходить цей фільтр ідеально. “Дрони, а не люди” — це не пацифістське гасло, це вимога воювати ефективніше. Захищати міністра, якого частина військових і волонтерів вважає одним із найдієвіших, означає захищати обороноздатність. Так само було в липні 2025-го, коли “картонкова революція” за 9 днів змусила владу відкотити закон про НАБУ і САП: захист антикорупційних органів подавався і чесно був захистом справедливості для тих, хто в окопах. “Поки ти сидиш у траншеї, хтось грабує країну, за яку гинуть твої побратими”, – ця фраза сержанта ударного взводу дронів тоді сказала більше, ніж усі політологи разом.
Анти-ТЦК протест цей фільтр не проходить і не пройде. З трьох причин. По-перше, він об’єктивно послаблює оборону, і тому миттєво отримує тавро “роботи на ворога”: жоден публічний лідер, жоден ветеран із такою репутацією його не очолить. По-друге, його потенційні учасники — чоловіки призовного віку – ризикують отримати повістку прямо на акції; це протест, сам факт участі в якому карається предметом протесту. По-третє, у нього немає досяжної вимоги. “Поверніть міністра” чи “ветуйте закон” – це те, що влада може зробити за день. “Реформувати ТЦК” під час великої війни не може зробити ніхто. Тому невдоволення ТЦК каналізується туди, де воно й живе: у соцмережі, в одиничні стихійні сутички біля автобусів, у мовчазну втечу від повісток. Пара випускається – протест не збирається.
З виборами ще простіше: протестного попиту немає, бо суспільство саме проти. Дві третини українців вважають, що вибори можливі лише після війни. Хотіти зміни влади і хотіти виборів зараз – це, як з’ясувалося, зовсім різні бажання. Перше – майже консенсус, друге – меншість.
Якщо скласти досвід липня 2025-го і липня 2026-го, вимальовується неписана формула допустимого протесту в Україні. Патріотична рамка: гімн, “Слава ЗСУ”, жодного антивоєнного меседжу. Конкретна і здійсненна вимога: скасувати, повернути, ветувати – не “змінити систему”. Демонстративне самообмеження: картонки замість шин, ніяких перекритих доріг, поліція діалогу замість “Беркута”. І адресат – конкретне рішення влади, а не легітимність влади чи війни як таких. Це свідома естетика: ми не Майдан, ми сигнал.
Юридично, до речі, простір ширший, ніж прийнято вважати. Указ про воєнний стан право на мирні зібрання прямо не призупинив, заборони мають точковий, регіональний характер, і суди за ці роки майже не задовольняли подання про заборону акцій. Справжній ліміт – не правовий. Він політичний і, що важливіше, внутрішній: суспільство саме цензурує свій протест, відсікаючи все, що може виглядати як подарунок Москві.
І все ж у сквері біля театру Франка відбувається щось нове. У п’ятницю учасники помітно частіше, ніж у четвер, вимагали відставки головнокомандувача Сирського. Це варто зафіксувати: персональні претензії до військового командування досі були табу міцнішим, ніж претензії до будь-якого цивільного міністра. Якщо гасла проти головнокомандувача нормалізуються, а вони нормалізуються просто зараз, на наших очах, наступний протест зможе цілити вище.
Другий тренд: кожен успішний протест знижує поріг для наступного. Перемога 2025 року створила готову інфраструктуру – площу, картонки, репертуар гасел, впевненість, що влада чує. Цього тижня вся ця машинерія розгорнулася за одну ніч, за постом одного ветерана в соцмережах.
А тепер головна напруга, про яку варто думати наперед. Та сама рамка, що робить український протест безпечним і навіть корисним для держави (він працює запобіжником проти гірших рішень), робить його і принципово обмеженим. Він не може порушити питання, які болять найбільше: ТЦК, терміни служби, демобілізація, справедливість розподілу тягаря війни. Протестна енергія системно спрямовується в “дозволені” теми – а найгостріші лишаються без вентиля.
Історія рідко пробачає такі конструкції. Пара, якій не дали свистка, не зникає – вона накопичується. І коли війна закінчиться, а моральна ліцензія на протест стане непотрібною нікому, ми можемо побачити на вулицях уже не картонки. Тому влада, яка сьогодні дивиться на дві сотні людей із картонками під вікнами Офісу Президента, має бачити в них не загрозу, а привілей: суспільство, яке ще вірить, що його почують, якщо стояти мирно і триматися правил. Це довіра, яку легко втратити й неможливо повернути.
Стояли, стоїмо і будемо стояти – скандують у сквері. Питання лише в тому, за що суспільству дозволено стояти. І хто, зрештою, визначає ці межі: указ, страх чи ми самі.
Oлексій Мацука
