9 вересня Комітету міністрів Ради Європи представили доповідь Генерального секретаря Алена Берсе про ситуацію з правами людини на тимчасово окупованих територіях України. Документ має номер SG/Inf(2026)23, датований 2 вересня і охоплює період з квітня 2025-го до березня 2026 року.
Офіційний Київ відреагував миттєво і, за формою, бездоганно: подяка Раді Європи за увагу до злочинів окупанта, перелік порушень, заклик не визнавати псевдовибори до Держдуми. Усе це правда. Русифікація, нав’язування громадянства, депортація дітей, структурне насильство – у доповіді це є, і сформульовано жорстко.
Але в цій доповіді є ще дещо. Там є критика України. Пряма, конкретна, з вимогою термінових змін. Про неї в українській державній комунікації не сказали жодного слова.
Що Рада Європи написала про нас
Параграф 55 доповіді присвячений пенсіям. Дослівно: «вимоги до верифікації особи, запроваджені урядом України в березні 2025 року, створили труднощі з доступом до пенсійних виплат для багатьох людей на тимчасово окупованих територіях». І далі – про «потребу в терміновому законодавчому виправленні, яке відновить доступ до цього фундаментального соціально-економічного права».
Ідеться про постанову Кабміну № 299 від 11 лютого 2025 року. Тобто орган Ради Європи, якому Україна дякує за фіксацію російських злочинів, у тому самому документі фіксує: українська урядова постанова позбавила частину громадян на ТОТ доступу до власних пенсій.
Параграф 54 – про свідоцтва про народження: зафіксовано випадки, коли «суди відмовляли батькам у видачі свідоцтв про народження, не врахувавши належним чином контекст окупації». Параграф 113 – про застосування статті 111-1 Кримінального кодексу про колабораційну діяльність, яке «продовжувало викликати занепокоєння щодо прав людини, особливо коли примусові обставини окупації, а також індивідуальні обставини осіб, схоже, не були враховані достатньою мірою». Параграф 104 – про механізм повернення депортованих дітей: «В Україні, попри тривалі обговорення такого механізму, єдиний підхід досі не узгоджено».
Це не поодинокий сюжет. 20 березня 2026 року Управління Верховного комісара ООН з прав людини оприлюднило тематичну доповідь про вимушене переміщення, у якій цілий розділ VI має назву «Зобов’язання України щодо осіб, переміщених з окупованої території». Це фактично міжнародний аудит української політики, і читається він важко.
Кілька цифр звідти. 12% переселенців з ТОТ не мають офіційних документів – проти менш ніж 5% серед інших ВПО. 35% не мають доступу до належного житла – проти 21% серед інших переселенців. 54% мають зруйноване або пошкоджене житло, але закон про компенсацію виключає майно в Криму й на непідконтрольних з 2014 року частинах Донеччини та Луганщини. Літні переселенці не можуть довести трудовий стаж, бо для цього потрібні свідчення двох колишніх колег, які здебільшого лишилися в окупації – і отримують мінімальну соціальну пенсію, менш ніж 100 доларів на місяць.
ОHCHR проаналізувало 83 судові рішення 2022-2025 років, якими відмовлено у встановленні факту народження чи смерті на окупованій території, і зробило висновок: «У більшості розглянутих справ суди не врахували специфічний контекст окупації». Один із прикладів: у вересні 2025 року суд відмовився встановити факт народження дитини в окупованому Криму, бо в медичних документах фігурував російський паспорт матері.
І одна цитата з інтерв’ю, наведена в доповіді. Вісімнадцятирічний хлопець, який утік з окупації від російської мобілізації, звернувся до українського посольства. Охоронець відповів: «У тебе російський паспорт. Ти громадянин Росії. Іди звідси».
Наслідки постанови № 299 вимірюються конкретно. Наприкінці січня 2026 року 43 правозахисні організації – серед них ZMINA, Донбас SOS, КримSOS, Кримська правозахисна група, «Право на захист», Схід SOS, «Група Впливу» – публічно вимагали від уряду негайно відновити пенсії, призупинені в січні. За словами міністра соціальної політики Дениса Улютіна, станом на 1 січня 2026 року Пенсійний фонд призупинив виплати 337 тисячам пенсіонерів, які не пройшли ідентифікацію або не подали повідомлення про неотримання пенсії від Росії. Уряд відреагував постановою № 126 від 3 лютого 2026 року, яка продовжила виплати частині цих людей – але прямо прописала: «не довше ніж до 1 квітня 2026 року».
Ось що держава не процитувала, дякуючи Раді Європи за доповідь.
Сто п’ятдесят одна людина
Тепер про житло для ВПО – тему, яку влада згадує частіше за інші, бо там є що показати у вигляді презентацій.
У щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради з прав людини за 2025 рік наведено результат державної програми компенсації витрат на оренду житла для переселенців за рік роботи: подано 249 заяв, призначено 114 виплат, охоплено 151 особу. Середній розмір – 5 048,2 гривні.
Сто п’ятдесят одна людина. У країні, де на обліку 4,62 мільйона переселенців і де, за даними Cedos, 68% тих, хто переїхав через вторгнення, орендують житло, а власне мають лише 21%.
Зверніть увагу на структуру цифри. Недофінансована програма виглядає інакше: багато заяв, мало грошей, черга. Тут заяв подали 249 на всю країну. Тобто про механізм або ніхто не знає, або він сконструйований так, що подаватися немає сенсу. Незалежна перевірка підтверджує: Cedos отримав дані Пенсійного фонду станом на 3 вересня 2025 року – 184 заяви, 86 призначених субсидій, а у п’яти областях – жодної заяви взагалі.
Коли державна програма за рік роботи по всій країні дає результат, що вміщується в один під’їзд, це імітація наявності політики.
85 відсотків до 2030 року, звіт – у 2027-му
10 червня 2026 року Кабмін ухвалив розпорядження № 598-р – Стратегію державної політики щодо внутрішнього переміщення до 2030 року. Документ написаний добре, з вимірюваними цілями. Головна: частка ВПО, забезпечених житлом для постійного проживання, має становити не менш як 85 відсотків.
Порахуймо. 85% від 4,62 мільйона – це близько 3,9 мільйона людей, які до 2030 року мають отримати постійне житло.
Тепер реальний будівельний конвеєр. За даними Міністерства розвитку громад та територій, в Україні будуються, реконструюються або заплановані 70 проєктів житла для переселенців: 28 нових будівництв і 42 реконструкції. Заселити в них розраховують понад 13 тисяч осіб. Для масштабу: перша черга житла для маріупольців – близько тисячі квартир, в Івано-Франківську два будинки на 170 квартир.
13 тисяч проти 3,9 мільйона. Це менш як три десяті відсотка від цільового показника, під яким стоїть підпис уряду.
І деталь, яку варто прочитати уважно: пілотна фаза Стратегії – 2026-2028 роки, консолідація – 2029-2030, а перша оцінка виконання Кабміном передбачена аж у 2027 році. Зобов’язання на 3,9 мільйона людей узяли так, що політично відповідати за його провал доведеться вже іншому складу влади. Це не планування. Це техніка перенесення відповідальності за горизонт власної каденції.
Тим часом Рахункова палата перевірила проєкт «Житлові приміщення для внутрішньо переміщених осіб», що фінансується грантом уряду Німеччини. Висновок: через невідповідність критеріїв відбору й умов кредитування лише кожен шостий з відібраних зміг оформити пільговий кредит. Про виявлені ознаки кримінальних правопорушень аудитори мали намір повідомити Офіс Генерального прокурора.
Наскільки все це доходить до людей, показує київське опитування переселенців, оприлюднене КМДА: 75,1% не зверталися по компенсації, лише 1% отримали виплати, майже 95% ніколи не користувалися житловими програмами, а «єОселею» – жоден респондент.
Шість міністерств за дванадцять років
Щоб зрозуміти, чому це не працює, треба подивитися, хто за це відповідав. Центр прав людини ZMINA відновив повну хронологію, і вона виглядає як діагноз.
2014-2016 – профільного органу немає взагалі. 2016-й – створено МінТОТ, яке на кінець червня того ж року не виконує функцій через неукомплектованість і брак фінансування. Вересень 2019-го – міністерство поглинає Мінветеранів. Березень 2020-го – створено Мінреінтеграції. Грудень 2024-го – його перейменовують на Міністерство національної єдності, а функції щодо ВПО розпорошують між Мінрозвитку і Мінсоцполітики. Липень 2025-го – постановою № 904 Міннацєдності приєднують до Мінсоцполітики, тобто фактично ліквідовують. Грудень 2025-го – відповідальним органом визначають Мінсоцполітики. А 18 липня 2026 року створюють ще одне нове міністерство – у справах громад, територій та внутрішньо переміщених осіб.
Шість інституційних конфігурацій за дванадцять років. Більшість перетасовок останніх років – за президентства Володимира Зеленського. Окремого міністерства з питань реінтеграції окупованих територій в Україні сьогодні не існує. Сайт minre.gov.ua віддає помилку сервера, домен unity.gov.ua не резолвиться взагалі.
Влада була попереджена. 25 вересня 2024 року понад 50 громадських організацій звернулися до президента із закликом зберегти повноваження Мінреінтеграції в повному обсязі. Звернення проігнорували. Згодом Уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець заявив прямо: реорганізація «не була достатньо продуманою і послабила спроможність держави захищати постраждалих від війни» – припинилася належна координація евакуації, немає зведеного реєстру місць тимчасового проживання, не оновлюються переліки територій, від яких залежить житлова допомога.
Найпоказовіше зафіксував громадський холдинг «ГРУПА ВПЛИВУ» в аналітичній довідці від 7 червня 2025 року. Після ліквідації міністерства частина повноважень не була закріплена за жодним органом виконавчої влади: засади перехідного правосуддя, збір даних про порушення міжнародного гуманітарного права на ТОТ, інформування цивільних про мінну небезпеку, мінімізація екологічної шкоди, координація поширення інформації про працевлаштування переселенців. За січень-квітень 2025 року координаційний штаб зібрався двічі.
Симетрія тут майже знущальна. ОHCHR у березні 2026-го рекомендує Україні призначити окремий орган з достатніми ресурсами для координації політики щодо ВПО – рівно тоді, коли Україна свій профільний орган щойно ліквідувала.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ НА САЙТІ: Ілюзія руху: чому після візиту Віткоффа і Кушнера Зеленський продає не результат, а його видимість
Держава не знає, скільки в неї переселенців
30 червня 2026 року Лубінець заявив, що офіційна кількість ВПО не оновлюється майже два роки. Система не дозволяє відстежувати реальну динаміку: невідомо, скільки людей виїхали за кордон, скільки повернулися, скільки перемістилися на окуповані території.
Мінсоцполітики й саме визнає, що в Єдиній інформаційній базі обліковуються не фізичні особи, а активні заяви та видані довідки. А в доповіді омбудсмана є цифра, яку варто перечитати двічі: з 1 березня 2024-го по 1 січня 2026 року 534 тисячі осіб знялися з обліку ВПО через «Дію» – без зазначення причини. Постанова Кабміну № 376 від 4 квітня 2025 року формально запровадила вибір причини, але, як зазначає омбудсман, «на кінець 2025 року технічна реалізація цієї норми залишається відсутньою».
Півмільйона людей зникли зі статистики, і держава не поставила собі запитання, куди вони поділися.
Незалежні оцінки розходяться з обліком суттєво. За даними Міжнародної організації з міграції (опитано 40 тисяч осіб, квітень-червень 2026), фактично переміщеними залишаються близько 3,9 мільйона, з них 2,15 мільйона – 56% усіх ВПО – прибули з окупованих територій. Майже семеро з десяти живуть далеко від дому понад два роки. І 87% переміщених сімей вдалися щонайменше до одного вимушеного заходу виживання: 75% витрачали заощадження, 59% обмежували комунальні послуги, 53% скорочували витрати на медицину, кожна п’ята сім’я переїхала в житло гіршої якості.
Держава, яка не знає, скільки в неї переселенців і де вони, не може спланувати для них житло навіть теоретично. Усі 85% до 2030 року пишуться поверх цієї порожнечі.
Дві тисячі гривень зразка 2022 року
Розміри допомоги на проживання встановила постанова Кабміну № 332 від 20 березня 2022 року: 2000 гривень дорослим, 3000 – дітям і особам з інвалідністю. Ці суми не переглядалися жодного разу. За цей час прожитковий мінімум зріс приблизно на третину, кумулятивна інфляція перевищила 35-40%.
Що це означає на практиці, добре видно з прикладу Української Гельсінської спілки з прав людини: оформлення спадщини у Запоріжжі коштує 10-12 тисяч гривень. Тобто п’ять-шість місячних допомог, щоб юридично закріпити право на власне майно.
Там же, де держава демонструє ефективність, вона робить це в один бік. Щомісяця дані ВПО звіряються з реєстрами МВС, податкової, банків і прикордонної служби. Омбудсман фіксує наслідки: після передачі адміністрування виплат Пенсійному фонду з 1 липня 2025 року почалися масові затримки, в одному з кейсів виплати поновили через чотири місяці й без жодної письмової відмови. Механізму поновлення виплат з дати припинення немає взагалі – підхід, який омбудсман називає таким, що «фактично має каральний характер». За рік – 1 180 звернень щодо порушення права ВПО на соцвиплати.
Держава навчилася швидко знаходити підстави припинити виплату. Знаходити житло вона не навчилася.
Застереження про соціологію, без якого далі не можна
Далі буде багато опитувань, тому треба одразу сказати неприємне: до соціології воєнного часу в Україні варто ставитися з великою обережністю.
Ось найкраща ілюстрація. За опитуванням КМІС, проведеним у травні-червні 2026 року, 71% українців вважають себе щасливими. Нещасливими – 16%. У грудні 2024-го щасливих було 58%, у грудні 2025-го – 69%.
А тепер контрольна цифра. У грудні 2021 року, за два місяці до повномасштабного вторгнення, щасливими себе вважали рівно 71%.
Тобто, згідно з соціологією, на п’ятий рік найбільшої війни в Європі з часів Другої світової, після сотень тисяч убитих і поранених, після втрати домівок мільйонами людей, рівень щастя українців повністю повернувся до довоєнного. У країні з щоденними обстрілами, повітряними тривогами і похоронами.
Це не критика методології КМІС – методологія там якраз сумлінна. Це вказівка на природу самих відповідей. Люди дають фасадні відповіді: демонструють стійкість, не хочуть визнавати поразку навіть у приватній розмові з інтерв’юером, спрацьовує ефект соціальної бажаності й воєнної згуртованості. Соціологи це усвідомлюють: недарма велике дослідження групи «Рейтинг» про віру в перемогу отримало назву «Не так віра, як бажання вірити в перемогу».
Практичний висновок для нашої теми простий. Коли опитування показує, що з переселенцями все гаразд, цю цифру треба ділити надвоє. Коли навіть попри фасадність люди зізнаються в дискримінації – це дно, нижче якого реальність значно гірша.
Про упередженість: цифри складніші, ніж здається
З урахуванням сказаного вище – до фактури.
На поверхні все чудово. За дослідженням КМІС від 13 березня 2026 року, 58% українців готові бачити ВПО у своєму близькому оточенні, ще 40% погоджуються, що ті мають жити в Україні. Разом 98%. Ксенофобне ставлення до переселенців мають лише 2%.
Це і є та сама фасадна цифра. Бо в тому ж дослідженні є друга категорія – українці, які залишилися в окупації. Індекс соціальної дистанції до них 3,9 проти 3,1 до ВПО. Ксенофобне ставлення до них мають 18%. У дев’ять разів більше.
Деталізація ще жорсткіша. За дослідженням КМІС на замовлення Представництва Президента в АР Крим (2014 респондентів, липень-серпень 2024), до кримчан, які переїхали на підконтрольну територію, позитивно ставляться 77%. А до тих, хто залишився: на ТОТ Криму – 35,4% позитивно і 13,5% негативно, на ТОТ Донеччини й Луганщини – 34,4% позитивно і 17,6% негативно.
Порівняймо з початком великої війни. У вересні 2022 року 72% українців вважали жителів окупованих територій жертвами обставин, у грудні 2022-го рівень співчуття сягав 83%. За чотири роки емпатія просіла, а ставлення зсунулося в бік настороженої нейтральності.
Розрив між ставленням до тих, хто виїхав, і до тих, хто залишився, – це майбутня лінія розколу після деокупації. І за роботу з цим розривом сьогодні не відповідає ніхто: комунікація з людьми на ТОТ була серед тих повноважень, які після ліквідації Мінреінтеграції загубилися між відомствами.
Де упередженість справді працює: ринок оренди
Загальні опитування показують благополуччя. Галузеві – ні. І це саме той випадок, коли крізь фасад щось таки пробивається.
У київському опитуванні КМДА дискримінацію на ринку житла зафіксували 34,4% переселенців, у побутових ситуаціях – 27,8%, при працевлаштуванні – 14,9%. Реакція показова: 51,9% воліють уникати конфлікту, і лише 12,9% активно відстоюють свою позицію. 26% не відчувають себе частиною громади, повноцінною частиною – лише 7,2%. 43,6% вважають, що місцеві не розуміють їхнього досвіду. А 68,7% ніколи не брали участі в ухваленні рішень щодо ВПО у своєму місті.
Свіжіші дані КМДА, оприлюднені на початку вересня 2026 року: з 21 600 опитаних переселенців щонайменше 37% стикалися з упередженнями після переїзду, 16% не мають стабільного місця проживання, і лише 17% почуваються як удома.
Якісне дослідження Cedos «Оренда житла в Україні» (жовтень 2025) дає цьому голос. Зафіксовано відмови у здачі житла після того, як люди називали, звідки приїхали, і навіть відмови у продажу. Пряма цитата з дослідження: «Виходить хазяїн, ось так на номери глянув: А, донецькі, ми вам не продаємо». Інша: «нам сказали, що ми дуже погані люди, тому що приїхали звідтіля, і просто не пустили в квартиру, про яку ми домовлялися заздалегідь». Практика укладати договори не довше ніж на шість місяців стала нормою – переселенців сприймають як ненадійних орендарів.
Харківські свідчення, зібрані «Ґварою Медіа» у серпні 2026 року, додають деталей: рієлтори, які «сміялися в обличчя», реакція на донецькі номери авто, питання на співбесіді «що ви робитимете, якщо завтра закінчиться війна». Підсумкова цитата – «я відчуваю себе тут чужою».
Показова й реакція громад на спроби це вирішити. У липні 2026 року депутати Миколаївської міськради не дали дозволу на розробку проєкту землеустрою під п’ять модульних будинків для переселенців, які будувалися б за грантові кошти данського фонду. Мер Олександр Сєнкевич: «Не дали дозволу нашому ж комунальному підприємству за грантові кошти».
Двісті тисяч дітей без свідоцтв про народження
Найжорстокіша частина цієї історії – документи.
Аналітичний звіт тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради фіксує дослівно: «Більше 200 тисяч дітей, народжених з 2015 по 2022 роки на ТОТ Криму та м. Севастополя, окремих територій Донецької та Луганської областей, не мають свідоцтв про народження».
Причина – відсутній позасудовий адміністративний порядок отримання документів державного зразка. Кожен факт народження або смерті на окупованій території треба встановлювати через суд: процедура триває від двох до шести місяців, є випадки неправомірної вимоги сплатити судовий збір. Парламентська асамблея Ради Європи ще у 2018 році закликала Україну запровадити адміністративні процедури відновлення цивільної документації. Законопроєкт, який мав це зробити, був відкликаний у липні 2025 року через зміну уряду.
Наслідок видно в динаміці реєстрацій актів цивільного стану, що сталися на ТОТ: 11 359 народжень у 2019 році – і 860 у 2025-му. Смертей за той самий період: 24 127 і 4 879. Люди просто перестали намагатися.
Те саме з пенсіями – і тут українці не знайшли захисту навіть у Страсбурзі. У справі «Цезар та інші проти України» (рішення від 13 лютого 2018 року) Європейський суд з прав людини скарги донецьких пенсіонерів відхилив, не визнавши порушення з боку України. Тобто на європейському рівні це право вони теж не відстояли.
Держава, яка на міжнародних майданчиках справедливо називає Росію злочинцем за знищення української ідентичності на ТОТ, сама змушує двісті тисяч народжених там дітей доводити факт власного існування в судах.
Дітей повертають не держава, а батьки і волонтери
Найгучніша тема української дипломатії – депортовані діти. Подивімося на арифметику.
Державний портал «Діти війни» станом на 10 вересня 2026 року показує: депортованих або примусово переміщених – 20 651, повернутих – 2 557. Це 12,4%. За майже п’ять років.
А тепер питання, кому належать ці 12%. Доповідь Ради Європи в параграфі 103 формулює це так: возз’єднання понад двох тисяч дітей досягнуто «завдяки узгодженим зусиллям третіх країн, українського Уповноваженого з прав людини та українських громадських організацій». У виносці перелічені ті, чия роль була визначальною: Катар, Південна Африка, Святий Престол і США через особисту участь першої леді.
Української держави як системного механізму в цьому переліку немає.
Це підтверджує й сама влада. Керівниця напряму політик у Bring Kids Back UA Олександра Дворецька у вересні 2025 року повідомила: з 1605 повернутих на той момент дітей 83 повернулися за посередництва Катару, а «решта добиралися або з родинами, або за допомогою рятувальних місій». Одна лише організація Save Ukraine заявляє про 1 705 врятованих дітей – при державному підсумку 2 557.
І ще один факт з доповіді Ради Європи, який варто запам’ятати. У травні 2025 року українська делегація передала російській стороні в Стамбулі список із 300 дітей. За словами представників української влади, жодна дитина за наданими списками не повернулася.
Тим часом держреєстр відстає навіть від волонтерського пошуку. У червні 2026 року з’ясувалося, що діти, чию долю Save Ukraine встановила за відкритими джерелами – включно з юнаком, який публікує власні фото у толстовці з написом російською про армію РФ, – досі числяться зниклими безвісти на державній платформі.
Стаття 111-1: як держава сама зробила людей з окупації підозрюваними
Якщо шукати найточніший вимір державного ставлення до людей з окупованих територій, дивитися треба не на опитування. Опитування дають фасад. Вироки не дають.
Статтю 111-1 Кримінального кодексу про колабораційну діяльність запровадили Законом № 2108-IX від 3 березня 2022 року. За даними Єдиних звітів Офісу Генерального прокурора, з 2022-го по серпень 2026 року за нею обліковано 12 060 кримінальних правопорушень. Державна судова адміністрація фіксує результат: за 2022-2025 роки засуджено 2 301 особу.
Виправдувальних вироків, що набрали законної сили, за ці чотири роки – один.
Один на 2 301. У категорії справ, де підсудні здебільшого – цивільні люди, що залишалися під окупацією не з власного вибору.
ООН перевірила, за що саме їх судять. У доповіді УВКПЛ від 20 березня 2024 року проаналізовано 1 010 вироків. З них 447 – за зайняття посад в окупаційній адміністрації. І 143 особи, тобто майже третина цієї групи, засуджені за роботу, до якої окупаційна влада має право законно примушувати за міжнародним гуманітарним правом: рятувальні служби, школи, водопостачання, роздача гуманітарної допомоги, вивезення сміття. Серед цих 143 – 91 жінка.
За конкретикою далеко ходити не треба. Жінку з Луганщини засудили до п’яти років позбавлення волі з конфіскацією майна за те, що вона два місяці обіймала посаду в «пенсійному фонді» окупаційної адміністрації; за свідченнями в суді, її функції зводилися до допомоги із запитами та роздачі гуманітарної допомоги. Жінці на Миколаївщині дали шість років з конфіскацією за розподіл соцвиплат і пенсій літнім людям. Лікарю з Мелітополя – шість років заочно за посаду медичного директора лікарні.
Human Rights Watch у доповіді від 5 грудня 2024 року описує кейс, який варто прочитати повністю. Вчительку української мови, яка трохи більше місяця була директоркою школи, що не працювала, засудили до року. Прокуратура оскаржила вирок як надто м’який – і апеляція додала їй ще пів року.
Асиметрія там системна. За підрахунками HRW, зі 104 апеляцій, які змінили вирок, усі 38 прокурорських задоволено, і всі – з посиленням покарання. З 56 апеляцій захисту задоволено п’ять. А один український суддя сформулював суть того, що відбувається, точніше за будь-якого правозахисника: «Ми караємо людей за те, що за звичайних обставин не було б злочином».
Додайте до цього заочність. За даними ДСА, у 2025 році 297 із 814 засуджених – це вироки за відсутності обвинуваченого. УВКПЛ у доповіді за грудень 2025 – травень 2026 наводить ще вищий показник: у 77% справ розгляд відбувався заочно, а українське законодавство не дає засудженому заочно права на повторний розгляд у разі затримання.
Тепер найголовніше. Проблему бачать усі. З березня 2022 року у Верховній Раді зареєстровано щонайменше вісім законопроєктів про зміни до статті 111-1. Жоден за чотири з половиною роки не винесли на голосування. Сама стаття від дня ухвалення не змінювалася жодного разу.
Комісар Ради Європи з прав людини Майкл О’Флаерті в меморандумі від 8 липня 2025 року пояснив, чим це закінчиться. Надмірно широке трактування колабораціонізму, пише він, «може провокувати напруження і озлоблення, розколюючи громади… та ставлячи під загрозу майбутню реінтеграцію і примирення».
Ось де упереджене ставлення до людей з окупації існує не як побутове хамство орендодавця, а як державна практика, закріплена вироками. І поки 18% суспільства вважають жителів ТОТ небажаними, держава цю установку не спростовує, а щорічно підтверджує сотнями обвинувальних вироків без жодного виправдання.
І право голосу
Це не нова проблема, і Україна вже програла її в Страсбурзі. 21 жовтня 2021 року ЄСПЛ у справі «Селигененко та інші проти України» визнав, що держава порушила права переселенців, не давши їм голосувати на місцевих виборах 2015 року. Компенсація – по 4 500 євро кожній заявниці.
Виборчий кодекс 2019 року дозволив змінювати виборчу адресу, але на місцевих виборах ВПО може голосувати, лише якщо його виборча адреса належить до відповідної громади, а між змінами адреси має минути щонайменше рік. Заступник голови Верховної Ради Олександр Корнієнко наводить показову статистику: на виборах 2019 року з майже 39 мільйонів зареєстрованих виборців близько 5 мільйонів були переселенцями, а проголосували лише 2 мільйони.
Робочу групу з цього питання створили у грудні 2025 року. Через одинадцять років після початку окупації і через чотири роки після рішення ЄСПЛ. А попереду – повоєнні вибори, до яких мільйони людей ризикують підійти без реального доступу до бюлетеня.
Дорога додому – тільки через Росію
Остання деталь, яка добре показує масштаб бездіяльності. Прямих переходів між окупованою і підконтрольною територією не існує – їх закрито наприкінці 2022 року. Гуманітарний коридор «Колотилівка – Покровка» на Сумщині закрили в серпні 2024-го.
Єдиний шлях додому для людини з ТОТ пролягає через Росію і Білорусь, через пункт «Мокрани – Доманове» на Волині, з обов’язковим проходженням фільтрації ФСБ: інвазивні допити, перевірка телефонів на предмет зв’язків із ЗСУ, заборони на в’їзд від 20 до 50 років. Дорога триває дві-три доби. За даними щорічної доповіді Уповноваженого з прав людини, у 2025 році державний кордон на цьому пункті пропуску перетнули 10 539 осіб, з них 910 дітей до 18 років. Приватні перевізники беруть за таку поїздку від 200 до 500 євро. Більше того, інформацію про такий перетин збирають різноманітні групи в Україні, які піддають цих людей наступним переслідуванням через створення різноманітних “баз даних колобораціоністів”, знущаються над ними та піддають критиці.
Десять тисяч на 3,5 мільйона населення окупованих територій. І це та сама Стратегія № 598-р, у якій держава як досягнення записала собі «сприяння переміщенню через треті країни».
Що з цього випливає
Складімо докупи.
Держава під керівництвом Володимира Зеленського не знає точної кількості своїх переселенців і не оновлювала цю цифру два роки. Вона шість разів за дванадцять років перебудовувала відповідальне відомство і втратила при цьому частину повноважень назовсім. Вона зафіксувала розмір допомоги у 2022 році й не переглядала його при інфляції понад третину. Вона за рік роботи орендної програми охопила 151 людину. Вона будує житло для 13 тисяч, обіцяючи забезпечити ним 3,9 мільйона до 2030 року, а перший звіт про виконання призначила на 2027-й. Вона не створила адміністративного порядку для двохсот тисяч дітей без свідоцтв про народження і відкликала відповідний законопроєкт через зміну уряду. Вона повернула 12% депортованих дітей, і більшість із них – руками батьків, волонтерів і третіх країн.
Жоден із цих провалів не спричинений Росією. Це рішення, ухвалені в Києві – або не ухвалені взагалі.
І тут проступає та сама модель, що й у зовнішній політиці команди Зеленського: зовнішній трек, де винен ворог, опрацьовано бездоганно, а внутрішній, де відповідальність своя, тримається на обіцянках із датою виконання за горизонтом каденції. Доповідь Ради Європи про злочини Росії отримує миттєву реакцію Банкової. Та сама доповідь у частині, де йдеться про українську постанову, що позбавила людей пенсій, не отримує жодної. Доповідь власного омбудсмана про 534 тисячі зниклих з обліку людей – теж.
А в цей час, за оцінками МОМ, частка переселенців, зацікавлених в інтеграції на новому місці, зросла з 51% у березні 2026-го до 58% у червні. Люди перестають чекати. Вони роблять власний висновок про реальність повернення і облаштовуються самі – без держави, а часто й усупереч їй.
Доповідь Берсе нагадує, що на окупованих територіях залишаються 3,5 мільйона українців. Якщо деокупація колись почнеться, вони поповнять ту саму систему, яка сьогодні не здатна дати житло вже наявним 4,6 мільйона. І прийдуть вони в суспільство, де 18% вважають їх небажаними.
Ми навчилися вимагати від світу не визнавати окупацію. Ми досі не навчилися визнавати своїх.
Олексій Мацука, matsuka.online
