Коли одна людина сама визначає, де проходить «червона лінія» по території країни, сама розставляє людей на грошових потоках Генпрокуратури й енергетики, і сама вирішує, скільки ще років мільйони мобілізованих служитимуть без дати демобілізації – це модель власника, який керує активом одноосібно, а звітує перед акціонерами лише тоді, коли це вигідно йому самому.
Сьогодні наша аналітична група опублікувала традиційний огляд головних сюжетів місяця. Якщо звести їх в одне речення, вийде так: держава навчилася блискуче імітувати процес там, де від неї чекають результату. Мир «обговорюється», корупцію «викривають», мобілізацію «продовжують без змін», тарифи «підвищують згідно з вимогами», бюджет «ухвалюють з дефіцитом» і кожне з цих дієслів у пасивному стані ідеально описує стиль правління, де відповідальність розчиняється між Банковою, Кабміном і «зовнішніми обставинами».
Мирний план – торг, у якому Київ давно не головний гравець
4 години перемовин з Віткоффом і Кушнером, обіцянка результату «до кінця вересня» і водночас відверта прив’язка до виборів у Держдумі РФ 20 вересня, наче українська дипломатія тепер звіряє годинник за московським електоральним календарем. Зеленський каже «Донбас – червона лінія» так само впевнено, як два роки тому казав інші червоні лінії, які потім тихо посунулися. Публічна риторика «жодних територій» і приватний тиск Вашингтона на «швидку угоду» – це не стратегія, це очікування дива від когось іншого. Наразі немає жодного сигналу, що план Трампа–Віткоффа передбачає щось відмінне від заморозки лінії фронту з косметичним обгортанням. Питання не в тому, чи здасть Зеленський території юридично – він і не мусить, досить дозволити ситуації «зависнути». Де-факто окупація без де-юре визнання – це зручний компроміс для всіх, крім людей, які там жили або досі живуть.
«Карфаген» – антикорупційний театр із передбачуваним фіналом
НАБУ і САП знову показали, що можуть провести ефектну спецоперацію проти Офісу генпрокурора – обшуки, гучні заголовки, кабінети Кравченка і Вдовиченко. Але давайте чесно: скільки за останні роки таких «Карфагенів», «Мідасів» і «Роторів» закінчилися реальними вироками, а не тихим переведенням фігурантів у статус «підозрюваних назавжди»? Це відбувається на тлі незакритого Міндічгейту, після якого Галущенко й Гринчук пішли у відставку без жодних реальних наслідків для системи, яка їх туди призначила. Кожен новий скандал у ГПУ – це не ознака самоочищення держави, а доказ того, що корупційна вертикаль просто регулярно міняє облич. Питання не «хто наступний генпрокурор», а «чи взагалі має значення, хто ним стане», якщо кадрові рішення й далі ухвалюватимуться в логіці лояльності Офісу президента, а не професійної незалежності.
ТЦК і мобілізація – держава, що втратила довіру, і вдає, що цього не помічає
Продовження воєнного стану до 31 жовтня «без суттєвих змін по суті» звучить як управлінська стабільність, а насправді це відмова визнавати, що система тримається на силі, а не на згоді. Потроєння нападів на працівників ТЦК, перекинутий автомобіль у Львові, слово «бусифікація», що стало частиною побутової мови – це симптом системного розпаду суспільного договору воєнного часу. І що пропонує влада у відповідь? Мовчання щодо термінів демобілізації для тих, хто в строю з 2022-го, і чергове «продовжуємо, бо треба». Профільні відомства Міноборони, Генштаб за чотири роки війни так і не спромоглися дати внятну відповідь на найпростіше питання: коли людина, яка відслужила три-чотири роки, може розраховувати на ротацію. Замість реформи – статус-кво, підкріплений вірою, що втома суспільства якось сама розсмокчеться.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ НА САЙТІ: День Незалежності 2026: свято, у якому дуже багато сліз. Контент-аналіз 24 000 повідомлень
Тарифи й енергетика – рахунок за війну виставляють тим, хто й так платить найбільше
Підвищення тарифів на газ у вересні «згідно з вимогами МВФ» – формулювання, яке саме по собі є визнанням: рішення ухвалює не уряд, який відповідає перед виборцями, а умови зовнішньої програми EFF. Одночасно масована нічна атака, ракета плюс 161 дрон, і Міненерго, яке роками не може дати чіткої відповіді, який реальний резерв генерації закладено на пікові морози. Канадські й норвезькі пакети підтримки, бельгійські обіцянки боєприпасів до кінця року – це добре, але це компенсація за нездатність власної системи енергобезпеки витримати вже четверту воєнну зиму без залежності від щорічних рятівних пакетів ззовні. Населення платить більше за послугу, якість якої державні інституції не гарантують навіть на папері.
Бюджет-2026 – країна, що живе в кредит під заставу власної репутації
Дефіцит 18,5–20% ВВП, залежність від Світового банку, ЄС, МВФ і G7 – це не «стійкість економіки воєнного часу», як люблять формулювати офіційні спікери, це щорічне латання дір без стратегії виходу з режиму ручного зовнішнього фінансування. Мінфін і уряд щороку ходять по колу: виконати вимогу МВФ, отримати транш, підняти тарифи, розповісти про «фіскальну дисципліну» і повторити цикл. Розмови про репараційну позику під заморожені активи РФ продовжуються вже третій без конкретики, а бізнес тим часом продовжує рахувати, скільки ще витримає високе оподаткування, наслідки ворожих обстрілів перш ніж піти в тінь або за кордон.
Спільний знаменник
Влада зверху й профільні міністерства знизу об’єднує одна навичка – уміння видавати відсутність рішення за наявність процесу. Переговори «тривають», антикорупційні органи «розслідують», мобілізація «продовжується без змін», тарифи «підвищено за вимогою», бюджет «ухвалено з дефіцитом». Кожне з цих формулювань – спосіб уникнути відповідальності за конкретний результат. Реальність України вересня 2026-го проста й неприємна: країна тримається не завдяки якості державного управління, а всупереч його хронічній нездатності робити щось, крім реагування на зовнішній тиск – від Вашингтона, від МВФ, від Кремля.
Питання, яке варто ставити Зеленському і Кабміну щодня, а не раз на сезон: коли обіцянки перетворяться на процедури з датами й відповідальними, а не на чергове «продовжуємо стежити»?
Можна довго говорити про «системні проблеми», «інституційну слабкість» і «зовнішній тиск», але в кожному з п’яти сюжетів вересня є одна спільна точка, яку зручно оминати: конкретні кадрові й політичні рішення ухвалює одна людина, і ця людина Володимир Зеленський.
Це саме він особисто веде перемовини з Віткоффом і Кушнером за закритими дверима, без парламентського контролю і без публічного мандата на те, які саме поступки щодо території обговорюються від імені 38 мільйонів людей. Червоні лінії, які він проголошує сьогодні, ті самі, які вже пересувались раніше: спочатку «жодних переговорів з Путіним», потім «переговори можливі», потім «територіальне питання на порядку денному». Виборця жодного разу не запитали, де саме проходить ця лінія насправді: її щоразу визначає одноосібно Банкова, а суспільству дістається вже готова теза для повторення.
Це саме він призначав і роками тримав команду в Офісі генпрокурора та навколо енергетичного сектору, де зараз виявляють організовані корупційні схеми – «Карфаген» і Міндічгейт не звалились нізвідки, це наслідок кадрової політики, у якій особиста лояльність десятиліттями цінувалася вище за професійну незалежність. Галущенко й Гринчук пішли у відставку, але жодного слова про те, хто їх туди привів і чому призначення повторюють один і той самий шаблон: свої люди на грошових потоках. Якщо це системна помилка, то це помилка людини, яка формує систему призначень одноосібно, без прозорого конкурсного відбору на ключові посади силового й економічного блоку.
Це саме він і його Кабмін продовжують воєнний стан і мобілізацію рік за роком без жодної публічної, законодавчо оформленої відповіді на найпростіше питання мільйонів мобілізованих: коли закінчується їхня служба. Не тому, що це юридично неможливо – закон про демобілізацію можна ухвалити за один сесійний день, якщо є політична воля. Її немає, бо визнати терміни означає взяти на себе відповідальність за конкретну дату, а відповідальність – це те, чого центр влади уникає системно, замінюючи її процесом «продовжено без змін».
Це саме він публічно приймає бюджет із дефіцитом у чверть ВВП і тарифну політику, продиктовану МВФ, і водночас зберігає воєнний стан як інструмент, що дозволяє відкладати вибори на невизначений термін. Комбінація «влада без електорального терміну + бюджет у зовнішній залежності + одноосібний контроль над кадрами силового блоку» так виглядає структура управління, в якій держава дедалі більше функціонує як актив у розпорядженні одного центру прийняття рішень, а не як інституція з системою стримувань і противаг.
Питання, яке варто ставити особисто президенту: чи є взагалі межа компетенції, яку Зеленський готовий делегувати – парламенту, незалежним антикорупційним органам, профільним міністрам, що не залежать особисто від нього? Судячи з методів останніх чотирьох років, Банкова, а не уряд, ухвалює рішення про територію, кадри в силовому блоці й терміни повернення людей з фронту. Це модель, у якій держава керується не як спільний інститут, а як приватний проєкт, де останнє слово завжди залишається за одним кабінетом.
Олексій Мацука, matsuka.online
