6 вересня до Києва вперше приїхали спецпредставники Дональда Трампа Стів Віткофф і Джаред Кушнер. Напередодні, 5 вересня, вони сиділи в Москві у Путіна. Три раунди перемовин у Києві, до третього доєдналися радники з нацбезпеки Британії, Франції та Німеччини. Формат, символіка, «човникова дипломатія» між Москвою і Києвом за добу. Здавалося б, історичний момент. А тепер прочитаймо, що з цього моменту лишилося в дослівному тексті заяви самого Президента.
Уважне читання президентської заяви від 6 вересня дає моторошний результат: це текст, зшитий майже виключно з подяк, жартів і умовного способу. Змісту на кілька рядків. Ось із чого вона складається. Подяки: «дуже дякую за ваш приїзд», «дякую за приїзд», «ми вдячні Президенту США». Жарти: американські гості «спрацювали навіть краще, ніж системи Patriot, для наших громадян», «про “петріоти” можна іноді жартувати», а наприкінці про те, що Віткоффу «сподобався наш потяг, то, може, знову в Україні». Умовний спосіб: «якщо війна буде продовжуватися взимку», «поки так виглядає», «ми дуже сподіваємося, що у нас буде можливість домовитися».
А тепер єдина по-справжньому змістовна теза в цій заяві, сказана прямо: «Актуальним залишається територіальне питання». І одразу ж спосіб зняти її з себе: «Такі складні питання можуть вирішуватися лише на рівні лідерів». Тобто офіційний підсумок трьох раундів переговорів такий: результату немає, головне питання не зрушилося, а вирішувати його все одно будуть не тут і не ці люди. Усе інше – обгортка.
Найпоказовіша фраза заяви була не про переговори, а про безпеку: «Ви сьогодні спрацювали навіть краще, ніж системи Patriot, для наших громадян, які знаходяться в столиці. <…> Приїжджайте частіше і у нас буде можливість трішки нашим людям пожити».
Розберімо, що тут насправді сказано. Президент воюючої країни публічно визнає: присутність американських переговорників у Києві цінна не результатом переговорів, а тим, що на час їхнього візиту місто не бомблять. Росія й Україна домовилися не бити по столицях, поки в Києві сидять гості Трампа, і це підноситься як привід пожартувати й запросити «частіше».
Це не дипломатія. Це визнання власного безсилля, загорнуте в добродушний тон. Захист неба зведено до формули «поки американці тут, то нас не вб’ють». І замість того, щоб назвати це трагедією переговорного глухого кута, президент робить із цього комплімент гостям.
Віткофф і Кушнер вийшли до преси з лексикою впевненості: переговори «substantive» і «meaningful», команда «дуже надихнута», є впевненість у «доброму результаті», йдеться про «довготривалий міцний мир». Кушнер, описуючи атмосферу, кинув фразу, яку в Києві намагаються не помічати: «усі говорили між собою російською», мовляв, було по-дружньому й комфортно.
Зупинімося на цій деталі. Спецпредставник президента США публічно фіксує: за столом, де вирішують долю України, усім «комфортно» говорити російською мовою. Для людей, які за добу переміщаються від Путіна до Зеленського, це одна кімната, один регістр, одна мова. І українська сторона в цю рамку радо вписалася. А тепер порівняймо тон. Американці «надихнуті» й упевнені в «доброму результаті». Зеленський «поки так виглядає», «якщо війна буде продовжуватися взимку». Між тональністю гостей і тональністю господаря прірва. Але замість того, щоб чесно її назвати, Київ обрав третій шлях: продавати сам факт зустрічі як досягнення. «Гірше, коли немає ніяких форматів перемовин», – виправдовується Зеленський. Тобто цінність виявляється не в змісті, а в тому, що формат узагалі є.
Коли головним результатом переговорів стає сам факт, що переговори відбулися, це піар події, у якої немає предмету. І називати це дипломатією важко.
У нещодавньому інтерв’ю BBC News Україна учасник переговорів Давид Арахамія, якого цим правом наділив особисто Зеленський, розповів, як влаштована його переговорна методика: у голові є своєрідна картотека типажів, від людини без дому до кримінального авторитета, від чиновника до мільярдера. Зустрічаючи будь-кого, він підсвідомо підбирає найближчу картку і йому «стає комфортно». На початку 2026-го, коли Зеленський повернув його до переговорної групи, ця картотека, за його словами, знову почала наповнюватися новими персонажами. Робота знову стала цікавою. «Я ожив», – зізнається Арахамія.
На перший погляд, виглядає, що людина захоплена своєю роботою. Але тут є пробрема, що ця робота – це не інтелектуальна гра з підбору типажів. Це перемовини, від результату яких залежить, скільки ще міст горітиме, скільки людей повернеться додому з полону чи з-під завалів, а скільки ні. І це вимога не лише до Арахамії. Це стосується перемовників з української, російської, американської сторін, які сідають за стіл, який ми самі ніколи не побачимо зсередини.
Фактично таким, як Арахамія, ми делегували голоси мільйонів, чиє життя щодня залежить від кожного вибуху, кожної затримки, кожного «поки що без коментарів». Ми не обирали цих людей на виборах саме для цієї місії. Більше того, частина з них взагалі не викликає довіри. Але інших сьогодні немає.
І саме тому так важливо, щоб за цим столом сиділи не ті, хто «ожив», відкривши для себе нову кімнату цікавих персонажів, надягнувши футболку з несмішним мемом, а ті, хто щоразу, приймаючи чи відкладаючи рішення, жартуючи за столом з американцями, усвідомлювали: у відповідь на кожну паузу в перемовинах Київ, Харків, Запоріжжя чують лише канонаду.
Тепер накладімо цю тезу на тон президентської заяви з жартами про Patriot і про потяг, який «сподобався» Віткоффу. Це той самий комфорт. Комфорт людей, для яких переговори стали цікавою кімнатою з новими персонажами, а не щоденним усвідомленням ціни кожної паузи.
Погляньмо на склад групи, яку Зеленський зібрав напередодні візиту: Рустем Умєров, який тепер очолює ще й делегацію на переговорах; Кирило Буданов у ролі керівника Офісу Президента; його заступник Сергій Кислиця; повернутий Арахамія. Люди з апаратною вагою. Але жоден із них не має мандата саме на цю функцію – вирішувати питання територій, гарантій, розмінів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ НА САЙТІ: Переговори на паузі: Київ очікує руху, Москва робить ставку на тиск
Умєров за останній рік пройшов шлях від Міноборони через РНБО до розвідки й тепер до головного переговорника. Кадрова карусель усередині одного вузького кола, наближеного до Банкової. Група формується за принципом «кому президент довіряє особисто». Оце і є ключова методологічна вада: зовнішня політика Зеленського сьогодні зшита під лояльність, а не під результат.
А фраза «такі складні питання можуть вирішуватися тільки на рівні лідерів» робить одразу дві речі. Перше – знімає відповідальність із самої групи: мовляв, головне вирішуватимуть не вони. Друге – залишає президентові простір продати будь-який фінал або як особисту заслугу, або як нав’язане ззовні рішення. Саме так виглядає страхування репутації, але ніяк не відповідальна політична позиція.
Ми це вже бачили. Кожен новий раунд від «формули миру» до 28-пунктного плану, який наприкінці 2025-го подавали то як прорив, то як ультиматум, проходить за тим самим шаблоном: підйом очікувань, ефектна картинка, набір слів про «імпульс» і «прогрес», а потім тиша й повернення до вихідної точки. Росія відкидає загальне перемир’я, вимагає Донбас і відмову від НАТО – рівно те саме, що й рік, і два тому. Змінюються обличчя гостей – не змінюється результат.
Різниця лише в тому, що офіційний Київ навчився дедалі краще пакувати відсутність результату. Заяви стали гладшими, формулювання обтічнішими, фото та відео якіснішими. Виробництво видимості руху поставлене на потік. І це, мабуть, найгірше, що можна сказати про комунікацію влади під час війни: вона оптимізує не політику, а її презентацію. Навіть новий «План процвітання», про який згадано в заяві, працює тут не як економічна програма, а як ще одне красиве слово в переліку намірів.
Переговори рідко дають миттєвий результат, і в цьому немає гріха. Проблема в тому, що замість чесної розмови з суспільством («ми в глухому куті, ось у чому саме, ось чого це коштуватиме») влада знову обрала мову менеджера подій: приїхали – важливо, поговорили – предметно, надихнулися – молодці, а взимку, «якщо війна буде продовжуватися», розраховуємо на пакет.
Кожне таке «предметно» без предмету знецінює наступне. Суспільство, яке платить за війну життями, має право не на бадьорий тон і жарти про потяг, а на правду про стан справ. І має право вимагати, щоб за столом сиділи люди, для яких переговори – не колекція цікавих типажів і не привід «ожити», а щоденне усвідомлення того, що кожна їхня пауза відлунює канонадою в містах, чиї голоси їм тимчасово віддали.
Поки цього усвідомлення немає, усе, що ми отримуємо після кожного гучного візиту, це не мир і навіть не наближення до нього. Це добре зіграна вистава про рух.
Олексій Мацука, matsuka.online
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ НА САЙТІ: Зустріч Зеленського і Трампа у Вашингтоні: чому головною подією дня став похорон
