Заява голови комітету Верховної Ради з питань свободи слова Ярослава Юрчишина про те, що «закон про деанонімізацію Telegram та інших соцмереж уже на столі» і його сподіваються прийняти в цьому політичному сезоні, лише на перший погляд виглядає технічною ініціативою. Насправді це частина значно глибшого процесу. Це боротьба за контроль над головним каналом формування громадської думки в Україні. Мова йде не стільки про «чистоту» інформаційного простору чи боротьбу з російськими ІПСО, скільки про те, хто володітиме важелями впливу на мільйонні Telegram-канали в період, коли політичний ландшафт може суттєво змінитися.
Ключова теза проста і некомфортна: те, що відбувається, це спроба певних кіл з команди Володимира Зеленського встановити контроль над тим, що зараз переважно належить бізнесовим і політичним групам із комерційними інтересами. У підсумку мільйонники можуть опинитися під значно сильнішим впливом держави, ніж зараз. Справедливості в класичному розумінні тут немає. Є конкуренція за ресурс, здатний впливати на суспільні настрої під час електоральних процесів.
Законопроєкт №11115 «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності платформ спільного доступу до інформації, через які поширюється масова інформація» існує з 2024 року. Формально він стосується провайдерів платформ: вимагає розкриття структури власності, призначення представника в Україні, реагування на запити Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Якщо платформа не виконує вимоги, її структуру власності можуть визнати непрозорою, а державним органам і силовим структурам заборонити користуватися нею на службі.
Юрчишин і частина політикуму подають це як необхідний крок для прозорості й боротьби з російським впливом. Telegram, на відміну від Meta чи YouTube, системно ігнорує українські запити, має сервери і співробітників, пов’язаних з Росією, і став головним майданчиком для ІПСО, вербування та поширення дезінформації. У цьому сенсі претензії держави зрозумілі.
Однак у публічному дискурсі ініціатива майже одразу перетворилася на «деанонімізацію каналів». Саме великі канали-мільйонники та ті, що близькі до цієї позначки стали головним об’єктом уваги. Вони вже давно перестали бути «просто блогами». Це повноцінні медіа-бізнеси з рекламними бюджетами, політичними замовленнями, власними редакційними політиками і, що найважливіше, здатністю формувати порядок денний швидше і ефективніше, ніж більшість традиційних ЗМІ.
На X реакція користувачів виявилася переважно різкою. Домінують три мотиви. Перший – іронія щодо посади Юрчишина: «голова комітету з питань свободи слова працює над забороною свободи слова». Другий – прямі порівняння з Росією («Ctrl-C / Ctrl-V», «рашка 2.0»). Третій – скепсис щодо реалізованості: Telegram проігнорує вимоги, канали переоформлять на підставних осіб, VPN зробить обхід масовим. Підтримка ідеї відповідальності великих каналів існує, але вона менш гучна і частіше висловлюється тими, хто давно критикує «сміттєві» анонімні ресурси.
На Reddit (зокрема в r/unukrcomm) дискусія виявилася більш детальною. Частина користувачів наголошує, що в тексті законопроєкту йдеться переважно про власників платформ, а не про авторів каналів, і звинувачує критиків у емоційному перебільшенні. Інші вказують на широкі формулювання, які за бажання дозволять тиснути саме на канали, і прямо називають це шляхом до цензури. Є й ті, хто підтримує ідею відповідальності: анонімні канали, на їхню думку, створюють інформаційний хаос, у якому неможливо відрізнити факти від замовлень. Але навіть серед прихильників прозорості звучить застереження – механізм легко перетвориться на інструмент вибіркового тиску.
Спільне в обох середовищах - глибока недовіра до мотивів влади і розуміння, що анонімність - це не лише прикриття для російських спецоперацій, а й захист від внутрішнього політичного тиску.
Telegram-канали з аудиторією в сотні тисяч і мільйони підписників – це бізнес. Їхня економіка будується на рекламі, політичних замовленнях, «джинсі», іноді на прямих контрактах з політичними проєктами чи бізнесовими групами. Власники таких каналів рідко керуються виключно ідеологічними міркуваннями. Їхня логіка комерційна: максимізація охоплення, монетизація уваги, збереження доступу до рекламних бюджетів.
Саме тому держава і бачить у них проблему. Комерційний інтерес легко стає політичним інструментом. Канал, який сьогодні працює на одного замовника, завтра може працювати на іншого або на того, хто запропонує більше. У період політичної турбулентності чи можливих виборів такі канали перетворюються на стратегічний ресурс. Хто контролює їх (прямо чи опосередковано), той має значний вплив на настрої частини суспільства.
Ініціатива регулювання – спроба змінити цю конфігурацію. Замість хаотичного ринку, де впливом торгують приватні інтереси, певні групи в системі державного управління хочуть отримати важелі. Не обов’язково через пряму цензуру. Достатньо створити систему, в якій великі канали будуть змушені більше рахуватися з їхніми сигналами: через вимоги до платформи, через ризики визнання «непрозорими», через можливі обмеження доступу.
Найкраще цю логіку ілюструє не теорія, а конфлікт, який розгортається просто зараз навколо мережі каналів «Труха». Це один із найбільших інформаційних вузлів країни: лише основний канал має понад три мільйони підписників. Кілька місяців тому, за низкою публічних заяв, мережа змінила власників, причому оплата нібито відбулася криптовалютою. Саме ця зміна власності й підпалила відкриту війну, у якій, як під лупою, видно всі елементи описаної вище схеми: боротьбу за ресурс, товар під назвою «вплив» і маскування комерційно-політичного інтересу під захист національної безпеки.
З одного боку конфлікту команда навколо екс-міністра Михайла Федорова. Публічним тараном тут виступає його радник Сергій Стерненко, який відкрито називає себе одним із «захисників» міністра у війні з «Трухою». Його теза послідовна: «Труху» купили за великі гроші спеціально, щоб атакувати Федорова, а сам канал він визначає як «антиукраїнську помийку», що обслуговує «п’яту колону». Із цієї рамки виростають і конкретні удари. Офіційного власника мережі Миколу Удянського Стерненко пов’язує з братами Асхабовими, клубом «Ахмат» і Рамзаном Кадировим. Співвласника Сєяра Куршутова він називає громадянином РФ із російським ІПН і прив’язує до завищення цін на комплектуючі для дронів та до справи БЕБ про контракти Magura UA на 723 млн грн. Окремим фронтом іде тиск на рекламодавців: після заклику Стерненка бойкотувати мережу торговельна мережа «АТБ» Геннадія Буткевича оголосила, що більше не розміщуватиме рекламу в «Трусі». Сам Федоров на пресконференції емоційно запитував «хто купив Труху?», але прізвища не назвав – за нього це, як переказували журналісти «Української правди», зробила зала, яка скандувала «А-ра-ха-мі-я».
З іншого боку – власники та бенефіціари «Трухи», які вибудовують дзеркальний наратив. Максим Лавриненко, котрий публічно позиціонує себе власником мережі, звинувачує в історії зі своїм затриманням ТЦК саме Федорова, а «Українську правду» олігарха Томаша Фіали у тому, що вона діє в інтересах «близького партнера Фіали» Федорова, аби змусити замовкнути незалежне медіа, яке розслідує діяльність міністра. Логіка тут та сама, лише з протилежним знаком: не «ми боремося з російським впливом», а «нас, незалежну редакцію, душить влада». Обидві сторони одягають один і той самий костюм суспільного інтересу – просто кожна свій.
І ось тут проступає перша, майже комічна деталь усього сюжету. Якщо зняти обгортку, обидва табори звинувачують один одного тим самим набором слів. Канал опонента – це «кремлівська помийка», власники опонента – «кадирівці» й «громадяни РФ», міністр опонента – той, хто «душить свободу слова» за російськими лекалами. «Російський вплив» перетворився на універсальний розчинник, яким кожна сторона розмиває репутацію іншої. При цьому інструмент, яким пропонують «очистити» простір, деанонімізація великих каналів за конструкцією підозріло нагадує закон, що його Володимир Путін підписав ще в серпні 2024 року. Боротьбу за перерозподіл цілком земного медіаактиву впаковано в риторику деросіїзації, і саме ця невідповідність між гаслом і змістом є найпоказовішою.
Бо справжня ставка не Федоров і не Лавриненко, а те, хто стоїть за перерозподілом активу. І тут майже всі стрілки сходяться на одному прізвищі. Журналісти на пресконференції прямо казали, що «Труху» контролює Давід Арахамія і що він же пише тези Данилу Гетманцеву. Стерненко стверджує, що Удянський лише номінальний власник, а реальні власники «в Раді»: за його версією, це представники двох політичних сил, одна з яких раніше була в партії Медведчука. Журналіст Юрій Ніколов вибудовує ще ширшу картину: за його припущенням, Арахамія причетний і до «Трухи», і до кадрових рішень у ключових секторах економіки, і до одного з найбільших виробників дронів «Укрспецсистемс», і навіть визначає, які закони пройдуть у Раді, і ставить незручне запитання, чи достатньо цього, щоб визнати його олігархом за законом самого ж Зеленського: гроші, влада, медіа. Іншими словами, «Труха» тут не самоціль, а один із трофеїв у боротьбі за концентрацію впливу напередодні можливих електоральних процесів.
Є в цьому конфлікті й третій, апаратний вимір. Анонімний канал Bankova Mail подає зміну власників «Трухи» як таку, що грає на користь керівництва Офісу президента та команди ГУР, і нагадує: свого часу повноцінну сітку каналів-мільйонників вибудувала радше СБУ, тоді як ГУР такої мережі не мала. Саме тому, за цією логікою, ще в лютому мережу публічно атакував нардеп Ярослав Железняк, назвавши конкретні прізвища власників, частина з яких мала стосунок до СБУ. У такій оптиці і «деанонімізація», і перекуповування «Трухи» – це не про чистоту простору, а про перетягування контролю над інформаційними вузлами між силовими й політичними центрами всередині самої влади. Варто, утім, наголосити: це поки що радше політична інтерпретація, ніж доведений факт є публічні заяви, чутки про продаж і згадки про можливих покупців, але немає прозорого підтвердження ні всіх деталей угод, ні того, що зміна власника автоматично означає чийсь прямий контроль. Найдетальніше ж механіку цього перетягування – від депутатських звернень до пропозицій «продати або співпрацювати» – публічно описує медійник Петро Терентьєв:
Памʼятаєте активну зацікавленість Ярослава Железняка телеграм-каналами та їхньою деанонізацією? Так ось, схоже, тепер стає зрозуміліше, навіщо все це було потрібно. Про можливі звʼязки Ярослава Железняка з Давідом Арахамією та Олегом Татаровим говорять давно. Але одна справа - розмови, зовсім інша - конкретні епізоди, за якими можна простежити взаємодію та спробувати зробити власні висновки. Один із таких епізодів - конфлікт навколо нічного клубу Stereo Plaza, яким керує Максим Шульженко, офіційний помічник народного депутата Ярослава Железняка. Навколо клубу та приміщення тривалий час існує конфлікт між Максимом Шульженком та представниками Atlas на чолі з Дмитром Сидоренком. У певний момент компанія Atlas через суди отримала контроль над клубом. Після того як Андрій Єрмак втратив посаду, ситуація почала змінюватися. Максим Шульженко став вигравати судові процеси, намагаючись повернути клуб, а паралельно через суди посилився тиск на Дмитра Сидоренка. Поліція, своєю чергою, сприяла фізичному поверненню приміщення клубу Максиму Шульженку. Ярослав Железняк при цьому не залишався осторонь: активно коментував ситуацію під дописами Дмитра Сидоренка та сам публічно висловлювався на цю тему. І тут виникає питання, відповідь на яке кожен може сформулювати сам: звідки у народного депутата та його оточення міг зʼявитися настільки серйозний вплив на процеси, повʼязані із судами та поліцією? А тепер повернімося до телеграм-каналів. Ярослав Железняк активно атакував великі телеграм-канали, пояснюючи це боротьбою за прозорість та доброчесність. Використовуючи депутатські повноваження, він направляв депутатські звернення, після яких, за наявною у мене інформацією, щодо окремих каналів та повʼязаних із ними осіб розпочиналися кримінальні провадження. А далі, за моєю інформацією, відбувалося найцікавіше: власникам телеграм-каналів пропонували або продати свої ресурси, або почати співпрацювати з новими кураторами. І ось головне питання: хто саме скуповує або намагається взяти під контроль великі українські телеграм-канали? Моя версія - Давід Георгійович Арахамія. Мотив у такому разі цілком зрозумілий: концентрація медійного ресурсу означає збільшення власного політичного впливу всередині владної конструкції. За моєю інформацією, значна частина великих телеграм-каналів уже погодилася працювати за такою схемою.
Допис анонімного телеграм-каналу Bankova Mail про зміну власника ТГ-каналу «Трухи» як крок, що нібито працює на користь голови ОП Андрія Єрмака та його команди через ГУР, і прив’язує це до конфлікту навколо публічних атак на Ярослава Железняка. Але з відкритих джерел це поки що радше політична інтерпретація, ніж доведений факт: є публічні заяви, чутки про продаж і згадки про можливих покупців, однак немає прозорого підтвердження всіх деталей угоди або того, що саме зміна власника автоматично означає контроль Банкової над каналом.
Українська ситуація не унікальна. Подібні процеси відбуваються в багатьох країнах, особливо там, де уряди відчувають загрозу з боку цифрових платформ і великих інформаційних вузлів.
Туреччина стала одним із найяскравіших прикладів. У 2020 році парламент ухвалив закон, який зобов’язав соціальні мережі з більш ніж одним мільйоном щоденних доступів з території країни призначити місцевого представника. Невиконання тягнуло за собою ескалацію санкцій: спочатку штрафи (10, потім 30 мільйонів лір), далі заборона реклами від турецьких компаній, а згодом зменшення пропускної здатності інтернету для платформи до 50% і навіть 90%. Meta, Twitter (тоді ще Twitter), YouTube і TikTok спочатку опиралися, але зрештою призначили представників. Закон став інструментом тиску не лише на незаконний контент, а й на критичні до влади матеріали. Пізніші зміни лише посилили контроль, включно з вимогами щодо компаній, а не просто представництв.
Індія пішла іншим шляхом. Правила для посередників 2021 року (IT Rules) вимагають від значних соціальних мереж призначати місцевих посадовців з питань дотримання вимог і розгляду скарг. Для месенджерів із наскрізним шифруванням з’явилася вимога забезпечувати можливість встановлення «першого відправника» повідомлення так звана traceability. Це безпосередньо б’є по архітектурі приватності. У 2026 році Індія навіть тимчасово блокувала Telegram через його використання в схемах шахрайства на іспитах, демонструючи готовність застосовувати жорсткі заходи. Держава прямо заявляє: платформи, які не співпрацюють, ризикують втратити доступ до ринку.
Франція та ЄС демонструють іншу модель через тиск через кримінальну відповідальність і Digital Services Act (DSA). Арешт Павла Дурова в серпні 2024 року у Франції став прецедентом: засновника платформи звинуватили в тому, що Telegram недостатньо модерує незаконний контент (дитяча порнографія, наркотики, шахрайство). Французьке законодавство дозволяє притягати керівників платформ до відповідальності за «співучасть» у злочинах, які відбуваються через їхній сервіс. DSA, своєю чергою, вимагає від дуже великих онлайн-платформ (VLOP) оцінювати системні ризики, включно з впливом на виборчі процеси, і забезпечувати прозорість. Telegram активно намагається залишатися нижче порогу в 45 мільйонів активних користувачів у ЄС, щоб уникнути найжорсткіших вимог. Тим не менш, тиск зростає.
Росія являє собою крайній випадок. Після спроб змусити Telegram до співпраці Москва пішла шляхом створення власного месенджера (Max), блокування і тотального контролю. Анонімність там системно знищується через вимоги до операторів, ідентифікацію та тиск на власників каналів.
Паттерн повторюється: держави спочатку вимагають «прозорості» і «представництва», потім швидкої реакції на запити, а згодом отримують можливість впливати на контент і власників великих інформаційних вузлів. Особливо активно такі механізми активуються в періоди політичної напруги чи перед виборами.
В Україні Telegram став основним джерелом оперативної інформації для значної частини населення. Традиційні ЗМІ втратили монополію на порядок денний. Мільйонні канали заповнили цю нішу. Вони швидкі, емоційні, часто анонімні і тому менш вразливі до прямого тиску. Саме тому вони цінні.
Напередодні можливих електоральних процесів цінність цього ресурсу зростає багаторазово. Той, хто може впливати на те, що бачать сотні тисяч і мільйони людей щодня, має серйозну політичну перевагу. Бізнесові групи, які зараз контролюють частину цих каналів, переслідують переважно комерційні інтереси. Певні владні угрупування всередині команди Зеленського хочуть змінити правила так, щоб цей вплив став більш керованим саме з їх боку.
Результат може бути подвійним. З одного боку побачимо зменшення простору для відверто проросійських наративів і безкарних маніпуляцій. З іншого очікування зменшення простору для незручної критики і незалежних голосів. Інструменти, введені «для безпеки», з часом майже завжди починають працювати ширше.
Найімовірніший подальший сценарій виглядає не як миттєва деанонімізація всіх каналів, а поступовий тиск. Великі канали будуть змушені або знаходити способи формальної відповідності, або йти на компроміси з тією чи іншою частиною існуючих владних угруповань. Частина з них може змінити редакційну політику. Інші мігрувати на інші платформи чи створювати дзеркала. Частина аудиторії піти в ще більш закриті простори.
Головна небезпека полягає в тому, що замість плюралістичного (хоч і хаотичного) ринку впливів ми отримаємо простір, де великі гравці будуть змушені більше рахуватися з сигналами від тієї чи іншої владної/силової гілки навколо Володимира Зеленського. Це не обов’язково тотальна цензура. Достатньо системи вибіркового тиску і самоцензури.
Міжнародний досвід показує: коли посадовці (незалежно від їх приналежності до тієї чи іншої групи всередині державного апарату) отримують ефективні важелі впливу на платформи і великих інформаційних посередників, вони рідко зупиняються лише на «боротьбі з дезінформацією». Особливо в умовах війни, політичної нестабільності чи наближення виборів.
Те, що ми спостерігаємо, це не стільки історія про «закон і порядок» в інформаційному просторі, скільки історія про боротьбу за контроль над інструментами впливу на громадську думку. Справедливості в класичному розумінні тут немає. Є конкуренція за ресурс. Бізнес-групи захищають свою можливість заробляти і впливати від зазіхань владних угруповань, які прикриваються деклараціями про національну безпеку, але насправді хочуть мати важелі. Громадська думка в цій схемі не суб’єкт, а об’єкт, за який іде боротьба. Особливо цінний цей об’єкт стає саме тоді, коли на горизонті з’являються електоральні процеси.
Україна зараз повторює шлях, яким уже пройшли Туреччина, Індія, частково Франція і багато інших країн. Різниця лише в контексті: війна, гібридні загрози і вкрай висока роль Telegram у формуванні суспільної свідомості. Саме тому ставка в цій боротьбі настільки висока.
Олексій Мацука
Q&A: Закон про Telegram – прозорість чи контроль
Про що заявив Ярослав Юрчишин?
Голова парламентського комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин заявив, що законопроєкт про деанонімізацію Telegram та інших соціальних платформ уже підготовлений і його планують ухвалити протягом поточного політичного сезону. Формально йдеться про регулювання цифрових платформ, однак політичне значення ініціативи значно ширше, адже вона може змінити баланс контролю над великими Telegram-каналами, які стали важливими джерелами новин і впливу на громадські настрої.
Що передбачає законопроєкт №11115?
Законопроєкт №11115 стосується платформ спільного доступу до інформації, через які поширюється масова інформація, а не лише Telegram. Документ передбачає розкриття структури власності та джерел фінансування провайдерів платформ, наявність представника в Україні, створення механізмів для розгляду скарг, реагування на запити Національної ради з питань телебачення і радіомовлення та можливість застосування санкцій до платформ, які не виконують установлені вимоги.
Чи означає це автоматичне розкриття імен власників усіх Telegram-каналів?
Не зовсім. Критики називають ініціативу «деанонімізацією Telegram-каналів», однак формально ключові положення законопроєкту стосуються передусім провайдерів платформ, а не кожного автора чи адміністратора каналу. Водночас широкі формулювання документа можуть створити механізми для подальшого впливу на великі канали, особливо якщо вони фактично виконують функції медіа або поширюють масову інформацію.
Чому держава вважає таке регулювання необхідним?
Прихильники законопроєкту наголошують, що Telegram залишається одним із головних каналів поширення оперативної інформації, але водночас використовується для дезінформації, російських інформаційно-психологічних операцій, вербування, шахрайства та поширення незаконного контенту. Додатковою проблемою вони вважають відсутність прозорої структури власності платформи та її недостатню готовність реагувати на запити українських державних органів.
Чому ця ініціатива сприймається як боротьба за політичний вплив?
Великі Telegram-канали давно перестали бути просто особистими блогами: вони продають рекламу, розміщують політичні матеріали, працюють із комерційними замовниками та формують власний порядок денний. Канал із сотнями тисяч або мільйонами підписників є одночасно медіа, бізнесом і політичним ресурсом, тому регулювання таких платформ може вплинути не лише на інформаційну безпеку, а й на розподіл політичного впливу між бізнесовими групами, владою та іншими центрами сили.
У чому полягає головна політична проблема?
Головна проблема полягає в тому, що держава може спробувати замінити непрозорий приватний контроль над Telegram-каналами на непрозорий адміністративний контроль. Якщо нові повноваження застосовуватимуться вибірково, одні ресурси можуть притягуватися до відповідальності за порушення, тоді як інші отримуватимуть політичний захист, а самі регуляторні механізми перетворяться на інструмент тиску на незручні медіа.
Чому особливу увагу привертають Telegram-канали-мільйонники?
Telegram-канали з мільйонною аудиторією мають масштаб, швидкість і значний вплив на порядок денний. Вони здатні поширювати інформацію швидше за традиційні медіа, але часто залишаються анонімними, тому аудиторія не знає, хто ними володіє, хто їх фінансує і чиї інтереси вони представляють. Саме поєднання великого охоплення та низької прозорості робить такі канали важливим політичним і безпековим ресурсом.
Що показує конфлікт навколо мережі «Труха»?
Історія навколо мережі «Труха» демонструє, як великий Telegram-ресурс може перетворюватися на політичний актив і предмет боротьби між різними групами. Сторони конфлікту взаємно звинувачують одна одну у зв’язках із російськими інтересами, використанні каналу для політичних атак і спробах встановити контроль над його редакційною політикою, але твердження про конкретних бенефіціарів і політичних кураторів залишаються публічними заявами та припущеннями, які потребують документального підтвердження.
Чому в цій дискусії так часто згадують «російський вплив»?
Російський вплив є реальною загрозою для України, особливо під час війни, однак проблема виникає тоді, коли звинувачення у роботі на Росію стає універсальним способом дискредитації політичного або медійного конкурента. У такій ситуації одна сторона називає опонента «російською агентурою», а інша звинувачує владу в цензурі за російськими зразками, через що суспільству дедалі складніше відрізнити реальні безпекові загрози від боротьби за контроль над медіаресурсом.
Чому реакція користувачів на ініціативу переважно негативна?
Критики ініціативи іронізують із того, що її просуває голова комітету з питань свободи слова, порівнюють запропоновані механізми з російськими практиками контролю над інтернетом і сумніваються в ефективності закону. Вони вважають, що Telegram може проігнорувати вимоги, власники каналів переоформити ресурси на підставних осіб, а користувачі перейти на VPN, дзеркала або інші платформи. Водночас частина суспільства підтримує відповідальність великих каналів через їхню непрозорість і поширення маніпулятивного контенту.
Які ризики для свободи слова створює закон?
Основний ризик полягає не обов’язково в миттєвій забороні або повній деанонімізації каналів, а в поступовому вибірковому тиску. Регуляторні механізми можуть використовуватися для блокування критики, примусу власників до розкриття без достатніх гарантій безпеки, тиску на редакційну політику та формування самоцензури. Особливо небезпечним це стає напередодні виборів, коли великі інформаційні канали набувають максимальної політичної цінності.
Чи є міжнародні приклади подібного регулювання?
Так, різні держави вимагають від цифрових платформ призначати місцевих представників, реагувати на запити державних органів, розкривати корпоративну структуру, видаляти незаконний контент і оцінювати ризики для виборчих процесів. У Туреччині невиконання таких вимог супроводжувалося штрафами, забороною реклами та обмеженням пропускної здатності платформ, в Індії запроваджено спеціальні обов’язки для великих платформ, а в Європейському Союзі Digital Services Act посилив відповідальність найбільших онлайн-платформ за системні ризики.
Чи можна порівнювати українську модель із російською?
Пряме порівняння було б некоректним, оскільки Україна діє в умовах демократичної політичної системи, парламентського процесу та війни проти Росії, що створює реальні підстави для протидії ворожим інформаційним операціям. Водночас окремі інструменти – ідентифікація, представництво, розкриття даних і швидке реагування на вимоги держави – можуть створити додаткові важелі контролю, тому вирішальне значення матимуть чіткість закону, судовий нагляд і гарантії від вибіркового застосування.
Який сценарій розвитку подій є найбільш імовірним?
Найімовірніше, не відбудеться одномоментного розкриття власників усіх Telegram-каналів. Реалістичнішим є поступове посилення вимог до великих платформ, тиск на найвпливовіші канали, спроби формальної легалізації або перереєстрації окремих ресурсів, зміна редакційної політики, перехід частини адміністраторів на інші платформи та створення дзеркал або закритих спільнот. Тому найбільше значення матиме не сам факт ухвалення закону, а практика його застосування.
У чому полягає головна теза цієї історії?
Дискусія про деанонімізацію Telegram є не лише суперечкою про прозорість платформ і боротьбу з російською дезінформацією, а й боротьбою за контроль над каналами, здатними швидко формувати громадські настрої. Бізнесові групи прагнуть зберегти доступ до прибуткового медіаресурсу, а державні та політичні центри можуть прагнути зробити його більш керованим, тому ключове питання полягає в тому, хто контролюватиме механізм контролю і які гарантії існуватимуть проти його вибіркового використання.
